Суд історії

Партія регіонів серйозно захоплена історією. Першого квітня керівник виборчої кампанії ПР Євген Кушнарьов, аналізуючи життєздатність «помаранчевої» коаліції, звернувся за аргументами до історії України початку ХХ століття (див. «Чи життєздатна «помаранчева» коаліція? або чи Повинні політики пам’ятати історію?», «День», 01.04.06). Тиждень по тому вже партійний № 1, Янукович В.Ф., ділячись з читачами іншого видання своїми думками про майбутню парламентську коаліцію («Переможців не судять? Деякі думки про майбутню парламентську коаліцію», «ДТ», 08.04.06), розширив актуальність кушнарьовського питання «Чи повинні політики пам’ятати історію?» до меж античних: «Історії ще з античних часів (…) відомі випадки, коли вчорашні непримиренні суперники об’єднувалися перед загрозою втрати незалежності. Сьогодні Україна перебуває саме в такому стані».

Перш ніж звернутися за порадою Віктора Януковича до античної історії, хотілося б — у зв’язку з його висновком про цікавий стан України — нагадати: вибори закінчилися, досить вже передвиборної рекламної риторики. Досить не тільки «Вони хочуть повернутися» і «Бандитам — тюрми», але також досить і про те, як все погано, досить рекламних бомжів біля смітників, досить песимістичної навіженості «Далі все буде гірше і гірше»!

Давно вже час стати оптимістами: адже гірше вже нікуди. А тому далі може бути тільки поліпшення. Але у Партії регіонів песимізм, схоже, має програмний характер. Після приголомшливої перемоги на виборах переможці на радощах пророкуватимуть нам ні багато ні мало — втрату самої незалежності країни. Якщо брати до уваги той непорушний історичний факт, що після Другої світової війни жодним народом незалежність не втрачалася, але лише здобувалася, то мимовільно дивуєшся: що за сила така у «регіоналів» (і звідки — чи не з півночі? ), якщо вони здатні, залишившись в опозиції, змінити перебіг історії, знищити донині незнищенне?

Але повернімося до античної історії. Класичним прикладом героїчної боротьби за свободу, незалежність і добробут своєї батьківщини ось вже два з половиною тисячоліття є для європейців греко- персидські війни.

У суспільному устрої стародавньої Еллади виразно вимальовувалися дві протилежні системи влади — демократична і олігархічна. Уособленням першої були Афіни, другої — Спарта; «У кожному місті вожді народної партії закликали на допомогу афінян, а ватажки олігархів — лакедемонян» (Фукідід).

Коли, підкоривши малоазійських греків, перси пішли війною на еллінів, метою експедиції перський цар Дарій I визначив демократичні Афіни, бо тільки афіняни свого часу відгукнулися на благання малоазійських братів по допомогу. 490 р. до Р.Х. перська армія висадилася на Північно-східному узбережжі Аттики біля села Марафон, що за 42 кілометри від Афін. Афіняни відправили гінця до Спарти. Оскільки з усіх грецьких полісів лише Спарта і Афіни відхилили перський ультиматум дати «землю і воду», то афінські громадяни резонно розраховували на коаліцію зі спартанцями. Проте останні заявили, що не можуть поступитися ідеологічними принципами, а останні забороняють їм вирушати в похід до настання повного місяця і свята на честь Аполлона Карнея.

Думки афінських стратегів розділилися: одні, сподіваючись на майбутню широку коаліцію, обстоювали оборонні дії, інші на чолі з Мільтіадом наполягали на рішучому і негайному наступі на ворога. Розклад сил в парламенті був приблизно рівний, і так вийшло, що все залежало від рішення якогось Каллімаха. До нього прийшов Мільтіад і сказав: «Тепер від тебе залежить, Каллімахе, чи будуть поневолені Афіни, чи вони залишаться вільними, і тоді ти прославишся на віки (…). Думки нас, стратегів, поділилися надвоє — одні наполягають на тому, щоб відбулася битва, але нас десятеро, а інші заперечують. Отже, якщо ми не дамо битви, я боюся, що між нами виникне велика незгода і завагаються думки афінян, і вони перейдуть на бік мідійців (персів. — Є.З. ). Проте, коли ми дамо битву ще перед тим, як у деяких афінян виникне такий злочинницький намір, тоді, якщо боги будуть безсторонні, ми зможемо вийти переможцями з битви. Отже, все це тебе обходить і від тебе залежить. Якщо, я хочу сказати, ти пристанеш до моєї думки, тоді твоя вітчизна залишиться вільною і буде першим містом серед міст Еллади. Проте якщо ти волієш краще пристати до думки тих, які хочуть, щоб не відбулася битва, тоді ти матимеш наслідки, протилежні до тих, які я тобі назвав» (Геродот).

Мільтіад переконав держателя «золотої акції». Було вирішено на спартанців не чекати. Афіняни форсованим маршем підійшли до Марафону і атакували варварів. Персів було розбито дощенту. Із звісткою про славну перемогу до Афін був відправлений гонець. Пробігши «марафонську дистанцію», він встиг лише вигукнути «Радійте, ми перемогли!» — і помер від розриву серця.

Однак хоча перси і програли битву, їхні сили не було знищено. Посадивши війська на кораблі, перський воєначальник Датіс вирушив на Афіни морем. Афінське ополчення нагально вирушило короткою гірською дорогою, і тому, коли перси підпливли до афінських гаваней Фалерон, Муніхій та Пірей, вони побачили потужні укріплення, а на них — своїх учорашніх переможців у повному бойовому порядку. З тим і вирушили варвари геть.

А спартанці прийшли на потрушені груші: «Пішли на Марафон і побачили там мертвих персів. Потім вони привітали афінян із їхнім подвигом і повернулися до себе» (Геродот).

Серед 192 афінян, полеглих при Марафоні, був і Каллімах. Любов до батьківщини примусила його зробити правильний вибір.

Переможців — судять. Судом історії.