Свастика в мізках

Це історія без героїв. Не було в ній героїзму, проте вистачало страху, дурості, жорстокості та підлоти. Все викладене нижче може здатися моїм особистим зведенням рахунків з минулим. Але історію — ту саму, яку згодом записують у підручниках низкою великих парадів і катастроф — можна пізнавати по-різному, в тому числі і через такі приватні скалки, в яких, однак, деякі риси епохи відбилися несподівано чітко.

Почалося це у вересні 1982 року. Я був студентом II курсу Гірничого інституту, щойно після вакацій; школа позаду, а доросле життя вабило силою-силенною спокус та незвіданих речей. Саме тоді до мене, що всім своїм недосвідченим єством жадав свіжих вражень, з Кіровограда завітав старий приятель і сказав, що він тепер панк і що зараз це дуже модно.

Одразу слід згадати про те, що з себе представляв тодішній Дніпропетровськ. За фасадом кузні радянських кадрів ховалася резервація з безпробудними, партійно- зашкарублими порядками. Навіть режим тут був як на військовому об'єкті — мільйонне місто заборонялося відвідувати іноземцям. Таких розкошів, як рок-концерти, клуби, різні «тусовки» тощо не існувало за визначенням. Неважко зрозуміти, як мали б себе тут почувати молоді люди з їхнім природним потягом до всього нового. Тож слова приятеля впали на родючий грунт.

Наше «панкування» полягало в носінні двох-трьох (від сили — чотирьох, але то вже безмежна крутизна) булавок на джинсах, скромно поголених скронях та відвідуванні дискотеки просто неба в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка — все те підкреслювало нашу належність до касти обраних, дозволяло почуватися справжніми сміливцями. Про те, як насправді виглядають ті, до кого ми себе зараховували, ми не знали анічогісінько; думаю, якби ми почули панк-рок, взагалі б не зрозуміли, що це таке. Дуже хотілося в тому сірому, бетонному й задимленому Дніпропетровську бодай якось відрізнятися від загальної маси. Тому ми радісно блищали булавками, танцювали на дискотеці, клеїли дурника, і, як нам здавалося, нікого особливо не дратували. Тоді взагалі всім до всього було байдуже. Я і зараз добре пам'ятаю той настрій: тотальна індиферентність, повне відокремлення держави від населення — кожний жив своїм життям, ні в які ідеали комунізму не вірили, пропаганда була чимось на кшталт буденного шумового фону, хоча, звичайно, про якісь зміни ніхто і не думав. Наш маленький карнавал якраз укладався у річище всеохопливого пофігізму: не заважай ти — і тобі не заважатимуть. Але, мабуть, у когось старшого був зовсім інший погляд на ситуацію.

Та стаття з'явилася 16 вересня 1982 року в «Комсомольській правді», котру, за гострим браком видань, хоч трохи схожих на розважальні, читали й молоді, й дорослі. Розлогий матеріал, підписаний «А. Ефремов» і розміщений під рубрикою (далі цитуватиму мовою оригіналу) «Расскажи, «Собеседник» мав назву, що звучала чітко й пафосно, мов судовий вирок: «Панки: свастика на затылке».

Перечитування цієї писанини зараз справляє дивне враження. Вже на початку не лишається жодних сумнівів у спрямованості статті: поруч із заголовком — фото потилиці якогось молодика, в якого на волоссі дійсно намальована свастика; у передмові обіцяють викрити «подспудный, подлинный политический и социальный смысл этого явления» (тобто «панк-моди»). Далі все за планом: «Наиболее пригодным материалом для осуществления фашистского заговора против молодежи оказались панки», «из «подонков» анархиствующего толка стали постепенно и умело лепить фашиствующих выродков», «за последние пять лет панк «модернизировался». Его «протест» обрел все свойства внятной, жестокой ненависти. Она внушена ему неофашистскими шефами...». Смішна деталь — щодо музичної складової «А. Ефремов» демонстрував уражаюче невігластво. Торочив про рок-оперу «Гітлер-суперстар» (?!), а Лу Ріда та Брайана Феррі (обидва жодного стосунку не мають ані до панк- року, ані до нацизму) обізвав «Луї Рід» і «Брайган Феррі». І що цікаво — всі ці гнівні пасажі, в яких були хоч якісь, нехай перекручені, факти, вклалися в одну з семи колонок статті. Далі, мабуть, мали б слідувати докази панківського фашизму. Абзац спливає за абзацом, автор громадить безумовно страшні й огидні свідчення діянь нацистів, доходить до часів Другої світової, до 1942 року, і... нічого. Жодного доказу. Навіть не утруднив себе фальсифікацією на кшталт його музичних «пізнань», що б довела — панки таки фашистами і є, це вони б'ють людей інших рас та переконань. Але висновки безапеляційні: «Вне сомнения: панки — это кадры для карателей... Вглядитесь в его (панка. — Д.Д. ) нутро, и вы разглядите врага. И врага — жестокого, злобного».

Котрий, вочевидь, відповідає за всі діяння гітлерівців аж до 1942 року включно...

Звичайно, що ідеологічні шавки на кшталт «Єфремова» (таки цікаво, хто ховався за тим псевдо?) були навчені в першу чергу дезінформувати. Так і з тією статтею — випало кілька дрібничок. Наприклад, що на Заході якщо панк для когось і ворог, то в першу чергу для нацистів. Що авангард антифашистських демонстрацій — знов-таки панки. Що будь-яка персона, навіть така самовпевнена, як «А. Ефремов», котра б спробувала з «подонков» анархиствующего толка» виліпити «фашиствующих выродков», отримала б від «подонков» таку ліпнину на мармизі, що забула б, скільки зірочок у Брежнєва на піджаку.

Нам би ту статтю сприйняти як застереження... Надто молоді та наївні ми були, щоб утямити — готується наїзд влади саме на нас, причому за відпрацьованою радянською технологією: спочатку погром у пресі, а потім — показовий процес. Не зрозуміли...

Між тим, стаття дійсно справила сильне враження. Чутки про «панків-нацистів» поповзли всім Союзом. З власного досвіду, з розмов зі знайомими, котрі на той час жили в різних містах, я дістав підтвердження — панків переслідували цілком щиро, будь-якого сміливця, котрий наважився вбратися незвично, могли відлупцювати на вулиці просто серед білого дня. Найгірше те, що той пасквіль став частиною масованою компанії, котра розгорнулася незабаром. Ми ж, хоча й занепокоєні «свастикою», пришпандьореною нам на потилиці, продовжували жити звичним життям. Удень — лекції, ввечері — дискотека, де наша булавочна компанія розрослася до кільканадцяти чоловік. Вже було досить холодно, коли трапилася неприємність, через яку наші розваги полетіли шкереберть: помер вищезгаданий Брежнєв. На чотири вечори загальнодержавної жалоби довелося обмежитися сидінням на лавочках у парку. А потім, коли винесли всі зірочки й ордени на оксамитових подушечках, коли брови й решта упокоїлися в районі Мавзолею, за нас узялися всерйоз.

Через день чи два після завершення жалоби прямо на лекцію за мною зайшов непримітний, але доволі привітний чоловічок. Повів мене в крило інституту, де я ніколи не бував. Завівши до кабінету за двома дверима (спочатку — залізні грати, потім — офіціозний шкірозамінник), показав посвідчення співробітника КДБ і спитав: «Як давно панкуєте?».

Так, героєм я не був. Був я лише 19-річною ошелешеною напівдитиною, котра не могла второпати, що з нею діється і в чому вона завинила. Тригодинна розмова та писання пояснювальної записки завершилися, однак, запевняннями гебешника, що, мовляв, все в порядку, то все дурниці й «заблуждения молодості», йдіть собі спокійно, все буде гаразд. Збрехав, звичайно. Невдовзі гримнув новий етап запеклої боротьби з «панкізмом». Мене з батьком дуже настійливо запросили на зібрання громадськості в одному з найбільших залів у центрі Дніпропетровська — Будинку культури залізничників. Тепер я розумію, що нічого б з нами не трапилося, якби не пішли. Обліку ніхто не вів. Але такі ми вже були слухняні радянські люди: сказали йти — значить, треба йти.

Зал був повний вщерть. На сцені стояли сім стільців. Таких, як я, з голеними скронями, миготіло чимало, і всі з батьками. Спочатку показали документальний фільм про те, яким же чудовим і процвітаючим став наш Дніпропетровськ за радянської влади. Потім — інше кіно, про злочини нацизму й концтабори. Після чого ведучий вечору, яким був перший секретар міськкому КПУ Ошко власною персоною, зачитав листа приблизно такого змісту — мовляв, все у нас добре, тільки от завелися в нашому чудовому місті окремі молоді негідники, які носять американські джинси і навіть булавки де не треба, а дехто — і нацистські хрести. Лист був підписаний вельми прикметним прізвищем — Сарана. Після чого ведучий запросив саму авторку — висохлу від стервозності похилу комуністку. А після Сарани подали головну страву.

— У нас у залі є такі люди, — оголосив секретар. І почав, одного за одним, викликати на сцену отих юнаків і їхніх батьків. Звинувачувані виходили, давали пояснення, як, коли, з ким вони зробили собі такі зачіски, за яких умов підпали під згубний американо-фашистський вплив. Сарани в залі виявилося багато: в партері вставали один за одним червонопрапорні маразматики, і, трусячись від обурення, гнівно питали тих нещасних, як же ж вони таке могли. Кумедна деталь: мабуть, щоб надати збіговиську хоч якоїсь суспільної легітимності, на сцену ганьби витягли також сіромаху-двієчника з ПТУ, але в нього навіть ніхто нічого не питав, хлопець так і сидів — абсолютно зайвий, без жодної булавки, лише з купою двійок. Сьомий стілець лишився порожнім, і, мабуть, не один похололий від жаху гість зібрання питав себе, чи не його туди посадять? Так чи так, на батька було страшно дивитись. На мене, вочевидь, теж. Але це ще не все.

Вже прямо перед новорічними святами, 30 грудня, мене викликали на засідання інститутського комітету комсомолу. Комітет комсомолу, принаймні в інститутах з військовими кафедрами, був чимось на кшталт полегшеного варіанту інквізиції для студентів. За умов, коли навчання у ВНЗі дозволялося лише комсомольцям, виключення з лав ВЛКСМ автоматично означало й вигнання з альма матер; а право карати та милувати по такій молодіжно-партійній лінії якраз і мав комітет. Тож виклик «на комітет» не віщував нічого доброго.

Можна лише здогадуватися, що відчували вісім піджачно-краваткових отців-інквізиторів (мені вони здалися страшенно дорослими), коли в їхнє судилище затекла зіщулена істота з обличчям, спотвореним від страху та каяття. До мене в тій просторій, порожній і тому особливо страшній аудиторії вже побували кілька таких же, як я, і лишили на столі свої комсомольські значки. На цьому шоу теж був свій ведучий, голова того-таки комітету, імені не пригадую, а от прізвище не менш прикметне, аніж Сарана: Туп... тобто, перепрошую, Дубей; обличчя і комплекція цілком відповідали артикулу. Провівши короткий допит, не зглянувшись на мої запевнення, що я категорично проти нацизму і виголосивши коротку промову зі звинуваченнями мене в усіх гріхах, жвавий дуболом запропонував формулюваннячко, яке пам'ятаю досі: занести сувору догану в облікову картку, а також «ходатайствовать(!) перед ректоратом» про виключення мене з інституту, зауваживши при тому, що боротися з фашизмом краще в строю і з автоматом. П'ять за, троє проти. Демократія, блін. Ось тобі й подарунок на Новий рік, Дмитре.

Зимову сесію я завершив краще за всіх у групі. Не допомогло. «Ходатайство» задовольнили. Вже навесні 83-го мені виголили скроні разом із рештою голови, завантажили в літак і повезли у краї далекі. Місце служби, очевидно, підшукували довго й натхненно. Абсолютно некорисна частина посеред степів Східного Казахстану була ідеально пристосована для того, щоб надійно ув'язнити три сотні молодиків, винних лише в тому, що народилися в СРСР. Режим — секретний, тобто жодних відпусток; однак усі «секрети» застаріли років на 20 — американці їх навіть у музей не взяли б. Також жодних звільнень, бо до найближчого міста — більш ніж сто кілометрів тим-таки степом широким. Плюс люті зими з погано опалюваними казармами, спекотні літа з нестачею води, дизентерією й гепатитом, служба, яка полягає в безперервному митті напіврозвалених туалетів, ходінні строєм і пранні заношеного обмундирування. Автомат я там бачив. Здається, двічі... ні, тричі за два роки, так що Туп... Дубей потрапив пальцем у небо — якби й напали на нас які бусурмани, то їм би вистачило кількох пукалок із сіллю. Деякі розваги там теж були, головна серед них — цілодобовий, різноманітний, у всіх можливих комбінаціях, з причинами і без, мордобій. Кулаками, ногами, ременями, розвідними ключами, лопатами й ломами. Хтось не витримував і вішався. Хтось демобілізувався понівеченим тілесно та психічно. Скоріш за все, мене послали туди не на перевиховання, а просто щоб додому приїхав уперед ногами. Але й того їм було замало. Виявляється, що в той же час у Дніпропетровську керівні ідеологи склали спеціальний циркуляр з маячнею про фашиствуючу молодь і доданим списком «фашистів», де фігурував і я — і потім ту цидулу зачитували по школах та ВНЗ міста.

Якщо потрібен епілог, то ось він: зусилля дубової сарани пропали даремно, я не тільки повернувся з армії живим та відносно здоровим, а й почав робити самвидавський рок-журнал, доєднавшись до цілої армії таких же самвидавців від Калініграда до Владивостока. Звичайно, «Комсомолка» не забарилася з доносом на актуальну тему («Чтиво из подворотни»), знову припленталася до мене в інститут чергова гебешна потвора, але часи вже були інші й жодних наслідків це не мало. Про Дубея, Сарану, Ошка я з тих пір нічого не чув, навіть у списках Партії регіонів вони не з'явилися (а ось «Комсомольська правда», на превеликий жаль, існує й досі майже без змін). В будь-якому разі то не хепі-енд, а, скоріше, початок зовсім іншого сюжету. Натомість варто задуматися ось над чим: кілька місяців поспіль преса, державні, партійні, силові — аж до КДБ і армії — структури цілеспрямовано й затято знищували жменьку неправильно одягнених хлопців, наче ті становили реальну загрозу в загальнодержавних масштабах. Важко знайти тому раціональне пояснення. Може, так хотіли збити оту хвилю небезпечної байдужості, що почала роз'їдати систему, або намагалися каналізувати ймовірне невдоволення режимом, чи андроповська влада хотіла продемонструвати, що настали часи суворої соціалістичної законності — хто знає. Мабуть, той лад міг існувати тільки за постійної наявності ворогів, а якщо ворогів не вистачало, їх придумували — а за видумки, хоч би якими абсурдними вони були, розплачувалися невинні люди.

Але точно знаю: все, що Джордж Орвел написав у класичній антиутопії «1984», — чиста правда. Я все це бачив на власні очі, випробував на власній шкурі — й п'ятихвилинки ненависті, й санкціоноване лінчування, й «мир — це війна». Свастика була не на потилицях. Вона крутилася в мізках тих, хто намагався вистригти її на наших головах.

Але за 1984-м настав, на щастя, 1985-й.