Так, не хотілось у це вірити...

Шановна пані Ларисо!

Хочу висловити свою думку про статтю Бориса Бондаренка «Хотят ли русские войны?», опубліковану в газеті «День» за № 78-79, 4 — 5 травня ц. р., с. 12. Відтоді як «відкрив» для себе Вашу газету, яка безкоштовно надходила в наш заклад протягом майже одного з років, завжди майже в кожному п’ятничному номері очікую відповідь на запитання, яке колись поставив поет Євген Євтушенко: «Хотят ли русские войны?» — задовго до того, як росіяни на нас напали.

Дуже вдячний Б. Бондаренку за таку змістовну глибоку статтю, яка є підтвердженням того, що багато українців глибоко переживають цю ситуацію. Я і зараз не можу повірити й усвідомити цю жахливу злодійську дійсність, що росіяни пішли проти нас війною, коли з нами були такі тісні зв’язки, які вся наша ідеологічна машина називала — братськими. Більшість із нас у це вірили, бо майже половина, наприклад, нашої великої сім’ї (я сьомий) проживає або похована в різних містах Росії.

Із середини 1960-х років довелося працювати разом зі співробітниками Міністерства сільського господарства та Сільськогосподарської академії наук РФ і з різними їхніми аграрними закладами, і ніколи не виникало якихось підозр щодо подвійного ставлення до нас — українців, хіба що крім обміну жартами на кшталт «хохол — кацап».

Та події довкола Тузли інколи викликали запитання: «Що це — війна?» — яке зразу ж відкидав думками про роль і функції держави, які слід було зразу застосовувати з боку державних діячів. Також інколи виникали думки з приводу інформації про те, що влада РФ всіляко затягувала фіксацію державних водних кордонів, які також відкидались за рахунок можливих деяких бюрократичних дій. Так, не хотілось у це вірити...

Путч 1991 року в Москві та подальші масові мітинги, які проходили майже в усіх обласних північно-східних центрах міст часто зі споживацькими настроями щодо України, викликали певну стурбованість. Не можу забути телевізійні репортажі з таких заходів, де на величезних плакатах (у фототеках можна знайти) були заклики: «Ельцин! Заставь хохлов кормить Россию!».

Що ж тепер робити нам з одвічними нашими сусідами? Сподіватися на їхні благодійні дії, мабуть, не доводиться в найближчі роки, хоч там проживає дуже багато порядних людей. Ставлення, яке культивувалось віками до сусідів, міцно закарбовано в мізках росіян. Це може розвіяти лише нова державна політика упродовж тривалого часу.

Звичайно, дуже прикро зараз згадувати про недолугу діяльність наших ідеологічних органів, які не могли (чи не хотіли?) запобігти діям, що призвели до знищення останнього українського видання в Криму. Соромно стає за наших державних діячів, які не могли знайти кошти, як і зараз, для простих українців, які далекі від інтернету чи не дуже йому довіряють. Людей слід виховувати й шукати шляхи до свідомості всіх через більш активні засоби сприйняття інформації. А по телебаченню нас «годують» російськими фільмами...

Не кожного дня пересічні громадяни пишуть у газети й інші інформвидання, та коли я вже зібрався, то хочу висловити і свою стурбованість станом реакції газети на проблемні питання, які знаходять висвітлення на сторінках вашої газети в розділі «Прес-клуб «Дня» Ігорем Лосєвим та іншими авторами. Іноді там ідеться про такі події, на які просто не можна не реагувати й оминати увагою.

Мене також цікавлять матеріали інших розділів, які надають мені підстави вважати вашу газету однією з найкращих, здатних формувати особисту і громадську думку.

З повагою та побажаннями подальших творчих успіхів Вам і всьому творчому колективу,

В’ячеслав Вировець, головний науковий співробітник Інституту луб’яних культур НААН України, доктор с.-г. наук, професор, Глухів