Тарас Шевченко – про «Московську блекоту»
Український геній не міг примиритися зі свідомою брехнею і крадіжками історії
Усе життя Тарасові Григоровичу не давали спокою думки про гірку долю батьківщини, особливо коли мова заходила про історію відносин України з Росією. Про це свідчать численні сторінки «Кобзаря», зокрема політична поема «Сон» / «У всякого своя доля...» і дружнє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» Перечитаймо і ми ще раз ці сторінки, кожна з яких своїм трагізмом пече вогнем, обпікає душу і сучасників поета, і нашу, нині сущих. Але поет був непохитним у своїх поглядах, його життєве кредо всім відоме: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!»
Виокремимо хоча б ось ці рядки — звернення поета до тих сучасних йому «земляків» із «циновими гудзиками», що в столичних канцеляріях, відцуравшись батьківської мови, «по-московськи та і ріжуть»: «Україно! Україно! / Оце твої діти, / Твої діти молодії, / Чорнилом политі, / Московською блекотою / В німецьких теплицях / Заглушені!..»
А таки так: за допомогою «московської блекоти», зусиллями спритних фальсифікаторів (серед яких чи не перший німецький історик на російській службі Г.Ф. Міллер), в Україні, як у тої «бездітної вдовиці», з’явилося плем’я, яке поет атестує жорстко: «Раби, підніжки, грязь Москви». Для них уже не існує поняття «батьківщина Україна».
То про що, власне, йде мова? Що то за «московська блекота», виплекана «в німецьких теплицях»? Ким, коли і для кого?
Спробуємо уявити собі, як би 1844 року, коли було написано поему «Сон», відповів сам поет на всі ці питання? Але для цього доведеться зробити неупереджений екскурс в історію взаємин України і Росії.
Йтиметься про Катерину ІІ. Вона, як відомо, неодноразова «героїня» творів Шевченка.
Чого варті кілька рядків з тієї ж поеми, що навіяні поетові спогляданням «мідного вершника» — відомого пам’ятника Петрові І, на цоколі якого за наказом імператриці викарбовано слова «Петру Первому — Екатерина Вторая», чим ще раз підкреслена спадковість у діях цих самодержців Росії. А ще їх поєднує люта ненависть до Запорозького козацтва — Петро І наказав зруйнувати Січ після Полтавської баталії, а Катерина ІІ те саме наказала зробити 1775 року, та так, щоб сама згадка про козацькі вольності зникла у пам’яті народній!
З невимовною мукою підсумовує автор поеми: «Тяжко, тяжко мені стало, / Так, мов я читаю / Історію України».
Ось тут ми і підійшли чи не до головного в наших нотатках — розмови про Катерину ІІ як історика. Але якраз їй і належить виготовлення «московської блекоти» — отруйного «історичного» варива, яким до речі, де-не-де послуговуються і сьогодні адепти «русского мира» в Україні.
Але чомусь про цей розділ «діяльності» імператриці нечасто згадують дослідники. Розвиток цієї теми — не для газетної публікації, вона вимагає об’ємного висвітлення. Тому обмежимося лише кількома епізодами.
4 грудня 1783 року Катерина ІІ підписала указ, яким створила «Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії». Для цього були поважні причини. Познайомившись перед тим з архівними матеріалами, імператриця вжахнулась. Виявилось, що у держави, якою вона править, немає своєї історії, а те, що до того так називалося, є збірка примітивних байок.
Катерина ІІ, будучи по-європейськи освіченою людиною, власноруч пише для «Комісії» «Міркування про проект історії Росії», де зазначає низку недоречностей.
Ось, для прикладу, лише одне речення в її «міркуваннях»: «Святий Олександр Невський тоді (1237 року. — П.М.) тільки народився. У 1240-му і в 1242 роках йому було не більше п’яти-шести років...»
Нагадаємо, що 1240-й і 1242 роки — це дати битв на Неві та Чудському озері, які, як пишуть у шкільних підручниках Російської Федерації і тепер, виграв, дякуючи своїй майстерності і мужності полководець Олександр, якого прозвали за це Невським і пізніше канонізували...
Що ж вирішила зробити Катерина ІІ?
Замість того, щоб організувати пошук істини, вона вкотре вдалася до шахрайства. Головне завдання «Колегії» було визначене таким чином: «з’єднати» історію Росії з історією Київської держави. Іншими словами: поцупити в українців-русинів їхню історію.
Але для цього потрібно було вилучити зі всіх архівів на території Російської імперії та запроторити в глибокі державні сховища першодруки і раритети. А то і знищити ті із них, що не вписувалися в царину «концепції»...
Сучасники Катерини ІІ твердять: оригінал великого Нестора «Повісті минулих літ» імператриця тримала в своїх руках, він був і назавжди зник! Натомість маємо скорочений і відредагований список. А це вже злочин! І прикладам цим немає кінця.
Свідома брехня і крадіжки — ось компоненти «московської блекоти», яку розгледів і з якою не міг примиритися Т.Г. Шевченко. За це довелося розплачуватися йому арештом, казематом і десятилітньою солдатчиною разом із суворою забороною писати й малювати.
Логічним завершенням роздумів поета, що, гортаючи уявні сторінки «Історії України», підійшов до розділу «Велика руїна», є його «Дружнє посланіє» І мертвим, і живим, і ненародженим землякам своїм.
Т.Г. Шевченко аналізує згубні наслідки впровадження Катериною «московської блекоти» німецького штибу. «Блекота» цілила в саме серце нації: в Україні з’являються все більше неукраїнців-безбатченків. А це вже національна трагедія.
Але Т.Г. Шевченко — отиміст, він вірить у духовні сили народу, майбутнє України. Водночас поучає: віри замало, потрібно діяти, працювати для загального добра. «Борітеся — поборете!» — раз у раз закликає він.
