Те, що ми чули по радіо в 60-х, побачили на телеекранах у 90-х
Для мене майже кожна пісня, почута по радіо, асоціюється з певним періодом або подією життя. У пам'яті виринають картини раннього дитинства. П'ятдесяті роки. Перед очима старий радіоприймач «Латвія», куплений батьком ще ймовірно до мого народження. Назву написано англійською мовою, тому що це був експортний варіант (дуже рідкісний). Усе, що тоді випускалося в СРСР на експорт, діставалося по блату на базах, вважалось рідкісним, престижним і було вищої якості (типова совєтська показуха: мовляв, для своїх громадян можна робити абияк). Отже, технічні характеристики й дизайн експортного виконання приймача «Латвія» були на висоті, але найбільшою його перевагою була наявність діапазону дев'ятнадцяти метрів, який заборонялося слухати радянським громадянам, адже там були «ворожі» станції, котрі було важко глушити. Ремонтувати «Латвію» приходив радіомайстер на прізвище Істомін. Він брав настільну лампу, відкривав задню стінку приймача і спрямовував світло на нутрощі. Я стояв у нього за спиною і не міг відірвати очей від яскравих ламп, від великих і маленьких зелених опорів, схожих на ялинкові прикраси.
Батько розповідав, що перший транзисторний приймач він мав уже 1954 року. Це був перший серійний приймач такого класу ризького радіозаводу імені Попова, лише з довгими та середніми хвилями, досить великий, важив близько двох кілограмів і живився від чотирьох плоских великих батарейок КБС. Коли батько поїхав з ним відпочивати до Криму, на пляжі у Євпаторії він був єдиним власником транзисторного приймача, і до нього підходили подивитися на це чудо навіть відомі тоді актори.
Бум на транзисторні приймачі розпочався в СРСР на початку шістдесятих років. Першими були «Гауя» і «Селга» ризького радіозаводу. Трохи пізніше з'явилися «Спідоли» і експортні «Банги» з повним набором коротких хвиль. На цей період припадає моє захоплення західною рок- і поп-музикою. Коли я вперше почув по радіо «Beatles» (це був 1964 рік), шок був невимовний, я зрозумів, що любитиму цю музику все життя. Так воно й сталось.
Вибір станцій тоді був невеликий. На довгих хвилях (зліва направо): Прага — Варшава — Берлін — Бухарест. Деколи пробивався Париж. На середніх — Белград; нарешті, в куточку — і то тільки у вечірній час — справжнє диво, праобраз сьогоднішніх музичних FM-станцій, радіо, яке цілодобово крутило виключно музику — Радіо Лаксемберг з Лондона. Були ще й інші дива, наприклад, французькі радіомаяки, що слугували орієнтирами для цивільних та військових літаків. Один такий радіомаяк цілодобово нон- стоп крутив лише одну-єдину пісню «Beatles» — «Can't Buy Me Love». Я міг годинами слухати цю пісню, і чомусь вона мені не набридала. З середини шістдесятих років дуже популярною була програма з Варшави «Молодіжна студія ритм» о шостій вечора. Пам'ятаю пряму (!) трансляцію концерту «Rolling Stones» з варшавського Палацу науки і культури 1967 року, подію рівнозначну пришестю марсіан на Землю. Коментатор захлинався від екстазу, розповідаючи, як Мік Джаггер грізно розмахував мікрофонною стійкою, жував трояндові пелюстки і плював ними на перші ряди залу, де сиділи комсомольські та партійні функціонери, котрі одержали квитки на «роллінгів» за номенклатурною рознарядкою.
Найулюбленішою станцією українських меломанів наприкінці шістдесятих було чехословацьке бюро «Радіо Свобода», «Чеський Розглас», як ми його тоді називали. Щодня з п'ятої до восьмої вечора лише з десятихвилинними перервами на початку години на новини, які нещадно глушили, передавалася музика. Три години на день улюбленої музики! З 1968 року стали популярними також угорська та румунська служби «Радіо Свобода», які теж транслювали дві-три години музики на день. Нам особливо подобалися ведучі чехословацької служби «Радіо Свобода», які на зразок сучасних ді-джеїв називали себе тільки на ім'я: Гонза, Розіна, Людмила. Уже на початку сімдесятих усі меломани найбільше полюбили ведучого румунської служби «Радіо Свобода» Корнеля Кіріяка, який у своїх програмах уперше в повному обсязі подавав нові рок-альбоми. Через декілька років Корнеля було вбито агентом румунської розвідки.
Совєтська пропаганда, виливаючи тонни бруду на «продажні», «реакційні» і тому подібне західні радіостанції, як не дивно, не переоцінила їхнього значення. Західні радіостанції справді сформували кілька поколінь затятих дисидентів, загартованих антикомуністів і людей, котрі співчували ідеям демократії. Завдяки радіо країна знала своїх героїв. У шістдесяті й на початку сімдесятих росіяни знали про Сахарова, Солженіцина, Буковського, Синявського, Даніеля, Амальріка, Медведєва, українці знали про Івана Дзюбу та його «Інтернаціоналізм чи русифікацію». Наприкінці сімдесятих ми знали, хто такі Чорновіл, Лук'яненко і Хмара і що таке мордовські табори. «Ворожі станції» глушили по- чорному. «Глушилка» була двох видів: просто шум на кшталт бормашини або «цвіркунчиків» і так званий «польський джаз» — ретрансляція програм «Маяка» для Польщі на тій самій частоті, що й «ворожа» станція, причому це була какофонія неймовірна. Наприкінці сімдесятих — початку вісімдесятих років перестали глушили Бі-Бі-Сі, «Голос Америки» та «Німецьку хвилю». «Свободу», здається, глушили до горбачовської «перестройки». Чого були варті лише декілька речень, почутих по «Радіо Свобода» між двома нападами «глушилок»: «Учора вся молодь СРСР складала ленінський залік, тобто іспит на засвоєння комсомольцями усього цінного, що виробило людство за всю свою історію. Склали всі, як один». І зразу ставало зрозуміло, що уся совєтська ідеологія — повна туфта.
У серпні 1968 року, коли совєтська навала вторглась до Чехословаччини для того, щоб придушити першу оксамитову революцію — Празьку весну, мені вдалося почути одну з підпільних радіостанцій чеського опору, які пересувалися країною на мікроавтобусах. Я почув заклик ламаною російською мовою: «Советские офицеры (чомусь мені запам'яталися власне «офицеры»), убирайтесь вон из нашей страны!»
Історичну роль радіо в справі подолання тоталітаризму переоцінити неможливо, адже воно було єдиною силою, якій вдавалося долати залізну завісу. На Заході говорять: те, що радіо скаже вдень, увечері покаже телебачення, а наступного дня про це напишуть газети. Те, що ми чули по радіо в шістдесяті й сімдесяті, ми побачили на телеекранах і прочитали в газетах на початку дев'яностих. На Заході в у нас інформація долає той самий шлях із дещо різною швидкістю. Це все мені спало на думку під час планового вимкнення світла. Як добре, що деколи буває нагода, навіть така, над чимось замислитись, про щось згадати, щось оцінити. Радіо існуватиме, доки існуватиме світ. Підраховано, що пісня «Beatles» «Yesterday» від 1965 року і до наших днів прозвучала по радіо стільки разів, що якби цю пісню крутила лише одна станція, то її звучання не припинялось би в ефірі ні на секунду. В усьому світі лунає «Yesterday», лунають тисячі інших пісень, звучать новини, невидимі радіохвилі обплутують земну кулю, на якій немає куточка, де б не звучало радіо — ВЕЛИКЕ ВУХО ВСЕСВІТУ.
