Технології оптимізму

Нерідко доводиться чути, що за три роки, які минули після Майдану, Україна просунулася вперед дуже мало. У бійців АТО накопичується втома, у волонтерів опускаються руки, хтось уже «гострить лижі» на Європу, не вбачаючи для себе жодних перспектив в Україні. Насправді підстав для великого песимізму немає, бо у нас є велика перевага над багатьма народами пострадянського простору. Це свобода, яку ми вибороли для себе і для нащадків. Та й підтримка Заходу тепер значно більша, ніж була сто років тому. Так що справа лише в наших установках на дію і в технологіях.

Як на мене, то формула успіху дуже проста. Креативним людям треба продовжити «майданну» традицію гуртування. Чималий виграш закладений саме в послідовності. Послідовність важливіша, ніж темп. І не варто утворювати якісь нові організації, видумувати статути, реєструватися, бо на це йде надто багато творчої енергії. Неформальні, ситуативні, тимчасові структури можуть працювати не гірше офіційних і давно існуючих. А ось принципи, засади об’єднання мають дуже велике значення. Передусім, не можна порушувати принцип вдячності. На перший погляд, така категорична установка трохи відволікає від досягнення поточних цілей. Втрачається оперативність... Але наберіться терпіння, віддячуючи за добро, бо лише такий підхід гарантує стабільний рух уперед. Можна створити масу організацій, які будуть фіксувати добро, зроблене колись і не вами. Колись ця інформація згодиться — добрим людям не гріх і через десятиліття віддячити. Хорошим прикладом реалізації цього принципу є пам’ятний знак «Християнському милосердю» в Луцьку. Він присвячений волинянам, які рятували східняків від голоду в 1946—1947 роках. Автором ідеї є уродженець Запорізької області Григорій Гуртовий. Якщо говорити про системну роботу по лінії схід — захід, то це дуже вдалий приклад.

ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОСТІ

Якщо хочете, щоб у вас було троє-четверо надійних помічників, створіть організацію з двадцяти. Маленьке ядро працюватиме, а хтось чекатиме свого часу, допомагатиме лише ситуативно. І нічого страшного в цьому немає... Тиск тут неприпустимий, йдеться ж про добровольців! Змиріться з певними «перекосами» і диспропорціями в активності людей — вони неминучі. Головне, щоб вектор витримувався. А людей, які потребують допомоги, тепер вистачає. Скажімо, Олексій Дячков — онук депортованого із Західної України у 1939 році. Народився і виріс на Алтаї. У березні 2014 року виступив з протестом проти анексії Криму. Сам Олексій описав цю подію так: «Я тоді проїжджав через площу і побачив великий натовп людей. Зупинився і пішов подивитися, чому це натовп так біснується? Виявилося, що це жителі нашого Рубцовська палко підтримують приєднання Криму. На трибуну пройшов легко, мене впізнали і думали, що я також буду говорити щось у дусі «Крым наш!». Я ж сказав те, що думав: Крим український, і нам нема чого там робити. Реакція присутніх була жорсткою —  мене відразу стягнули зі сцени. Почали бити під супровід голосів: «Враг! Предатель! Агент госдепа!» На щастя, їх було багато, і вони заважали одне одному. Допомогло те, що я свого часу служив у морській піхоті, та й після служби багато займався армійським рукопашним боєм... Тому деякий час мені вдалося витримувати атаку колишніх воїнів-афганців і всяких там «ополченців». І все ж моє обличчя було в синцях і подряпинах та й руки були сильно травмовані, адже я закривався ними від ударів...»

Наступного дня знайомі силовики попередили: планується арешт Олексія. Довелося в спішному порядку продавати квартиру і з дітьми виїжджати в Україну. Вибрали Львівщину — щоб подалі від «русского мира». І вже четвертий рік колишні сибіряки поневіряються не те, що без громадянства, а й навіть без статусу біженців. Так Україна «віддячила» порядним росіянам за проукраїнську позицію. Вже у Львові народився син — з’явився на білий світ саме на тій землі, звідки депортували прадіда. Батьки думали, що хоч у Богданчика не буде проблем із громадянством. Але не дають чиновники! Всупереч українському законодавству. І тут виникає відразу багато питань. Чому наші законотворці не поспішають творити справедливіші закони? Чому чиновники дозволяють собі порушувати існуючий закон, щоб ускладнити життя наших друзів, а не допомагають їм? Колись «День» писав про русинку із Сербії Саманту Рац-Стоїлкович. Вона займалася волонтерською допомогою для бійців АТО. Займалася настільки активно, що сербські націонал-радикали (керовані ФСБ) погрожували її вбити. Довелося покидати Сербію і перебиратися в Україну. Здавалося б, така рідкісна нагода почати творити якесь позитивне середовище навколо Саманти та її чоловіка — колишнього офіцера сербської армії. Маленьке проукраїнське середовище з прив’язкою до Балкан... Справжній подарунок для креативних закарпатців! Але Саманта з чоловіком і двома доньками-близнючками ледь-ледь виживають у маленькому закарпатському містечку. Їм не до творчості і не до політики. І ми ще хочемо, щоб у нас було багато друзів? Як бачимо, роботи непочатий край. Але не слід забувати, що будь-якому борцеві за відновлення справедливості також потрібні і відпочинок, і тепле слово вдячності. Навколо таких «воїнів світла» завжди повинна бути позитивна аура, на зразок майданівської.

ПРИНЦИП НАРОСТАЮЧОГО ПОЗИТИВУ І РОЗШИРЕННЯ ГЕОГРАФІЇ

Долучитися до чогось доброго завжди просто. Хтось воює в АТО, хтось займається волонтерством, хтось потім оздоровлює поранених бійців, займається їхньою психологічною адаптацією. Хтось пише картини чи знімає фільми, а хтось організовує зустрічі наших захисників із школярами. Все це, без сумніву, сприятиме єдності нації. І ще маленький секрет: завжди і постійно треба прагнути більшого. Чим вище ставиться планка, тим відчутнішими будуть позитивні зміни. «Переміщені мають бути прикладом!» та «Переміщені — великий ресурс і благо для регіону». Трішки незвичні гасла, правда? Але переселенка із Луганщини Ольга Золотарьова постійно працює над втіленням у життя своєї концепції. Хоче реалізувати її на Прикарпатті. Створила організацію «Фенікс-Коломия» і не дає місцевим чиновникам спати спокійно. Вважаю, що коломиянам варто підтримати зусилля патріотичної луганчанки.

А ще слід активніше підтримувати ідею патріотичного туризму. Бо це сприятиме розширенню «патріотично-діяльної» географії. Кожному, хто хоче з віддачею попрацювати у своєму регіоні, радив би уважно перечитати статтю Олесі Шуткевич «Як народжувати ідеї та перетворювати їх на капітал» («День» від 13.06.2017). От вам ще один принцип — не бійтеся неординарних кроків! Схоже, основні принципи я виклав, але якщо мене хтось доповнить, то буду лише радий.