Тест на самостійність
«Нам Уго Чавес підвалив» — висловлюючись інтернетівським сленгом, можна багатозначно сказати про несподіваний візит до України епатажно-відважного венесуельського лідера (адже самим Сполученим Штатам кинув рукавичку виклику). Трикутник його подорожі завершився в Києві (Москва — Мінськ — Київ) певно не випадково. І дарма ЗМІ придумували, який статус має цей несподіваний візит (офіційний, державний чи робочий). Нарешті багатозначний своєю незворушністю глава адміністрації Президента п. Льовочкін назвав йог візит робочим. Та й Бог з ними, з тими статусами, вони скоріше пов’язані з дипломатичним протоколом, а нам головне, які результати від нього будуть і чого чекати в недалекій перспективі.
Як відомо, Венесуела «купається» в нафті, бо її родовища одні з найбагатших у світі. Маючи такі потужні козирі, президент Уго Чавес бажаний гість у багатьох країнах світу, незважаючи на те, що політика, яку він проводить у власній державі, далека від демократичної і багатьом не подобається. Як не дивно, але на Уго Чавесі сьогодні схрестилися світові меридіани політики багатьох держав, у т. ч. Росії, Білорусі, України й Китаю. Тож, розуміючи це, він прагматично «стриже купони», налагоджуючи корисну для Венесуели співпрацю з іншими країнами. А якщо зважити на те, що між державами завжди є якесь тертя, то можна тільки уявити, наскільки важлива венесуельському президенту подібна ситуація. І до певної міри президенту Венесуели це вдається. Сьогодні ним створений образ такого собі епатажного латиноамериканського мачо, і цей імідж він досить вдало використовує у своїй дипломатії.
Як відомо, останні місяці спостерігається нестримне зближення на політичному, економічному та особистісному рівні представників Венесуели та сусідньою нам Білорусі. Якщо зважити на те, що президент Білорусі фактично в Європу нев’їзний, то візит його до Венесуели декілька місяців тому став докором незговірливій Європі. Це виявляється тим сильніше і яскравіше, чим гірші відносини у Білорусі з Росією. Наразі Білорусь готується до президентських виборів. Бацька, безумовно, має всі шанси продовжити своє президентство, що Кремлю явно не до вподоби, адже всі багаторічні спроби Кремля зробити з Білорусі окрему губернію Росії ні до чого не призвели. Бацька, відстоюючи національні інтереси, виявився міцним горішком для Путіна й Медведєва. Можна як завгодно ставитися до режиму Лукашенка, але того факту, що республіка досягла високого економічного рівня розвитку порівняно з країнами колишнього СРСР, не приховати. Якщо Росія і надалі продовжує у темпі розвиватися як сировинний придаток Європи (а тепер і Китаю теж), то Білорусь зробила рішучу ставку на дійсну модернізацію промисловості. Наразі білоруси широко відкрили двері для китайських інвестицій, для технологій на сучасному рівні. Потужно розвиваються наукоємні галузі, машинобудування, електронна промисловість, хімічна, нанотехнології тощо. Безумовно, газонафтова війна Білорусі й Росії, яка перманентно то вщухає, то набирає обертів, реально підштовхує Білорусь до співпраці з Європою та Америкою. Зокрема, це знайшло реальне відображення у взаємовідносинах Венесуели та Білорусі на нафтовому фронті. Під тиском обставин (зменшення Росією поставок нафти на білоруські НПЗ та збільшення акцизів на неї), навсупір Росії, вона уклала договори з Венесуелою про поставки нафти танкерами до Одеського порту, а далі — залізницею до Мозирського НПЗ. Більше того, Венесуела навіть допустила Білорусь до розробки венесуельських нафтових родовищ. І хоч використання венесуельської нафти набагато дорожче від поставок російської, але Білорусь іде на це, щоб ствердити свій імідж незалежної держави, та й збереження на НПЗ робочих місць теж чогось варте.
Безумовно, транспортування нафти від Одеси до Білорусі залізницею влітає в копієчку Білорусі, тож само собою виникло питання (підняте майже з небуття) про здешевлення транспортування з використанням готового українського нафтогону Одеса — Броди для прокачування до Білорусі венесуельської нафти, що однозначно набагато дешевше. Ох, цей вікопомний нафтогін Одеса — Броди! Започаткований іще за правління Кучми, він став таким собі прапором боротьби України за свою енергетичну й економічну незалежність. Скільки переплелося в ньому політичних амбіцій, шантажу та корупції, можна тільки здогадуватись. Одне ясно, що державницького підходу у цьому питанні було якнайменше.
Наразі можна з упевненістю стверджувати, що приїзд президента Венесуели до Києва стає своєрідним поштовхом для відновлення дій щодо переводу нафтогону Одеса — Броди з реверсного в аверсний режим. Безумовно, «...на берегах Москви-ріки гострозоро стежать за всіма спробами української влади хоч якось диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв» (Ю. Райхель «До нас їде Уго Чавес», «День», № 187—188, 15—16 жовтня п. р.). Ю. Райхель досить скептично налаштований щодо можливостей нинішньої влади змінити на краще нашу вже класичну ситуацію енергетичної залежності від Росії.
На загал, поділяючи скепсис п. Юрія, переконаний, що в цьому питанні будуть задіяні не стільки владні важелі, скільки українські бізнесові інтереси. Тож, на мою думку, це трохи змінює акценти, а звідси з’являється надія на початок позитивного вирішення питання про аверс роботи нафтогону Одеса — Броди в ланцюгу боротьби України за свою енергонезалежність.
