Толерантний іслам
«Хорошо, покажи мне, что нового принес Мохаммед, и ты найдешь там только нечто злое и бесчеловечное, такое, как его приказ распространять мечом веру, которую он проповедовал... Кто желает привести кого-то к вере, нуждается в способности хорошо говорить и правильно мыслить, а не в умении творить насилие и угрожать».
(Византийский император Мануил II Палеолог, поцитированный папой римским Бенедиктом XVI)
Європейський та ісламський світи настільки ж різні, наскільки й близькі, якщо порівнювати зі світом Сходу. В той час як буддизм (конфуціанство, синтоїзм тощо) для християнської та ісламської культур не більше, ніж східна екзотика, в порівнянні зі вченням Ісуса, пророцтво Магомета — нерв епохи. Прихильники цих релігій дивляться один на одного як на свою спотворену копію — так, як людина дивиться на мавпу.
Про «потворність» християнської доктрини йдеться в Корані: «И говорят они: «Взял Себе Милосердный сына». Вы совершили вещь гнусную. Небеса готовы распасться от этого, и земля разверзнуться, и горы пасть прахом от того, что они приписали Милосердному сына» (19:91-93). Авторитетне роз’яснення у Священній Книзі не лише доводило істинність ісламу, але й формувало цілком толерантне ставлення мусульман до християн, як до таких собі дітей, що зупинились у своєму розвитку.
Християнство — як вчення, що виросло з іудаїзму, не може рубати власне коріння. Іудейський Ісус наполягав лише на справдженні старозавітних пророцтв. З цілком зрозумілої причини в Євангеліях немає вказівок і щодо недосконалості магометанства. Тому християни, позбавлені твердої, канонічної впевненості в істинності своєї релігії, весь час доводять, дискутують та воюють зі всім світом, як словом, так і зброєю. Причому, сакральна перемога (навернення в істинну віру християнськими мучениками своїх невірних мучителів) прирівнювалась до військової.
Якщо цю перемогу розглядати ширше — як перемогу культурну, то можна стверджувати, що існує закон історії, за яким військова перемога варварів, кочовиків, степняків над осілими цивілізаціями зрештою обертається перемогою культури над варварством. Іноді навіть поглинанням більш культурним народом своїх завойовників. Історія знає лише один випадок, коли цей закон був порушений. Під прапором ісламу на вістрях своїх мечів кочовики Аравійських пустель принесли світові не хаос та здичавіння, а порядок і культуру. Під владою обставин десятки разів в історії людства народи змінювали свою релігію, але жоден народ, котрий прийняв іслам, не зрікся істинної віри, які б випробування не випадали на його долю.
Порушення закону природи — це диво. Саме так сприймають виникнення та поширення своєї релігії правовірні. У правовірних наукових атеїстів є свої пояснення, які прямо вказують на синтетичну природу арабської релігії. Так, М. Піотровський зазначає: «Ислам, пророческая деятельность Мухаммада были частным и закономерным проявлением общих процессов (це твердження є сакральною жертвою на вівтар науки. — Авт. ). Однако в идейном и политическом плане Мухаммад был личностью исключительной и это стало причиной того, что провинциальное хиджазское движение с идеологией, близкой иудо- христианским сектам, приобрело оригинальные черты, духовную и политическую мощь, сделавшую рождение ислама одним из важнейших исторических событий». Саме унікальна синтетичність Пророка забезпечила успіх ісламу як релігії в соціальній системі. Замість класично-консервативного ідеократичного правителя, ми бачимо натхненного оратора, проповідника, «преданного своему делу вероучителя, умного и гибкого политика, умевшего соединять идеал с реальностями жизни, верность традиции с решительными новшествами, принципиальность с гибкостью, «демократизм» с единовластием, мягкость с суровостью и решительностью» (М. Пиотровский). Саме цим поєднанням можна пояснити «нечувану для Середньовіччя толерантність» (М. Попович) ісламу.
Середньовічний іслам, на відміну від середньовічного християнства, повністю позбавлений фанатизму. Варто лише порівняти об’єктивне, безпристрасне та аполемічне викладення принципів різних релігій середньоазіатським ученим аль-Біруні (керованого коранічним імперативом «Нет принуждения в религии» — 2:257) із незмінними дискусіями, які проводять персонажі «Києво-Печерського патерику» з «жидовином» та «латином». Або подивитися як учинив Данте, оселивши засновника ісламу в пеклі, де диявол розриває тіло пророка навпіл, чим вічно нагадує розкольнику одновірства про його гріх. Варто, нарешті, згадати, як у XV століттi ромейський народ, пізнавши «ярмо латинське», кричав: «Краще під турків, аніж під франків!»
Фанатичним було християнство не лише у відношенні до іншої культури; нетерпимими виявились християни й до природи. Характерна для античності гармонія природи й людини, макрокосму та мікрокосму, є абсолютно нетиповою для культури, у підвалини якої закладено усвідомлення винятковості істоти, створеної за подобою Божою. Саме цьому фанатизму може завдячувати європейська цивілізація за досягнення в галузях науки та технології, саме його ж вона буде проклинати після ядерної чи екологічної катастрофи.
Зовсім по-іншому визначене місце людини по відношенню до Бога і природи в ісламі: «О люди, вы нуждаетесь в Аллахе, а Аллах богат, преславен. Если Он пожелает, то уведет вас и приведет новое творение. Это для Аллаха не трудно» (35:16 18). І боротьби ніякої нетреба, оскільки Аллах запевняє:«Мы не возлагаем на душу ничего, кроме возможного для нее» (6:153). Саме завдяки цій толерантності та спокійній споглядальності ісламська цивілізація успадкувала й розвинула європейську античну спадщину. Так само вони розширили діапазон знань інших народів, наприклад, індійців, від яких взяли цифри, алгебру, одяг і сюжети казок «Тисячі та однієї ночі», які ми сьогодні знаємо як арабські. Це тривало аж до XIII століття. Поки врешті-решт арабська цивілізація не заснула. Спить і досі. Час від часу народжуючи чудовиська.
