Треба пам’ятати не тільки про те, що відступати було нікуди

Відгук на статтю Сергія ГРАБОВСЬКОГО «Зраджені й забуті» («День» №115-116 від 6-7 липня 2012 р.)

Перед тим як надіслати відгук, я дав прочитати його і статтю С. Грабовського «Зраджені й забуті» синові учасника боїв під Севастополем Віталієві Івановичу Козиреві. Він поділяє мою позицію з незначними зауваженнями, які я взяв до уваги. Пропоную ще живим очевидцям також надсилати свої спогади.

Категорично не погоджуюся з висновком Сергія Грабовського у статті «Зраджені й забуті«(«День» №115-116 від 6—7 липня 2012 р.).

Коли йдеться про оборону Севастополя, треба пам’ятати не тільки про те, що відступати було нікуди (позаду море, через яке плавом не переберешся), а й про загальну ситуацію в такому драматичному питанні, як здавання у полон. Адже німці в безвихідних ситуаціях пропонували здаватися.

Сталінська доктрина, підкріплена на початку Другої світової війни розстрілами тисяч польських офіцерів, з огляду на те, що СРСР не долучився до міжнародної конвенції про права військовополонених, а також на оголошення всіх полонених червоноармійців зрадниками, не давала вибору. Усе це, без сумніву, розв’язувало руки німцям у жорстокому поводженні з радянськими військовополоненими, із якими до того ж і впоратися не могли, — за кілька місяців війни їх було до 3,5 млн осіб.

Ситуацію могла б полегшити процедура капітуляції (після переговорів командири сторін підписують акт). Але про це й не йшлося, якщо не брати до уваги — із великою натяжкою — випадок зі згадуваним у статті генерал-лейтенантом Андрієм Власовим. Чи не тому Сталін так ретельно пильнував за командним складом Червоної армії, якому не довіряв і в мирний час? Уявімо, що Сталін не відкликав би або, що неймовірно, воєначальники не виконали б його наказу покинути оточені війська. Куля у скроню у кращому разі — ось фінал ситуації або ж почесна загибель у бою. Так учинив інший згадуваний у статті генерал-лейтенант — Петровський. Через місяць енкавеесівці розстріляли його старшого брата, не менш видатного. А це ж були сини самого Григорія Івановича Петровського!

Майже одночасно така ж історія трапилася з генерал-полковником Михайлом Кирпоносом, який не виконав наказу Сталіна покинути війська і начебто загинув в оточенні під час обстрілу. Піддаю таку смерть сумніву, бо відомо, що армія була нашпигована агентами, а також з огляду на той факт, що тіла Кирпоноса німці не виявили, у той час як Леоніда Петровського поховали з почестями.

Щодо згадуваного фельдмаршала Паулюса, то на момент капітуляції (!) його угрупування, утричі меншого за кирпоносівське, він уже склав із себе повноваження і спокійно чекав полону. Це врятувало життя йому й багатьом тисячам німців. Власова ж видали американці, і його стратили 1946 року в Москві як зрадника того режиму.

На жаль, ми за інерцією послуговуємося переважно чорно-білими фарбами у відтворенні подій минулої війни, коли одним надаємо тільки осуд, а іншим — відзнаку.

Минулого року в Ніжині встановлено скульптуру Аркадія Дзюбіна, головного героя фільму 1942 р. «Два бійці», за роль якого Марк Бернес отримав орден Червоної Зірки. Звичайно, всього того, що описано у статті «Зраджені й забуті», там не побачиш...