У дорослих — свої ігри

Привіт, газето «День»!

Як приємно, коли життя нам підносить сюрпризи, часом зовсім несподівані. Приїхавши до іншого міста, щоб відпочити від марноти і сірості свого буття, ти навіть іноді й не підозрюєш, що чекає тебе на твоєму шляху. Життя — така складна штука.

Я особливою удачливістю ніколи не вирізнялася. До 7 класу була відмінницею в школі, головою ради загону, в піонертаборі — барабанщицею. Коли стала дорослішати, на життя дивилася вже по-іншому. Мене почали цікавити мода, зачіски, красиве взуття, «класна» музика. Я перестала добре вчитися, з’їхала на «трійки». Слухаючи розмови дорослих, не раз робила висновки сама. Як говорив мій хресний: «Головне — вдало вийти заміж, а решта — як карта ляже». Заміж вийшла невдало, а далі карта лягла аж ніяк не червоною мастю.

Може, я згущую фарби, але життя буває іноді дуже сірим. І ми починаємо його прикрашати грою. У дітей свої ігри, у дорослих — свої. Хто виграє — той щасливчик.

Зустрічаєш на своєму шляху людину, яка готова тобі допомогти і допомагає: чим може і як може. Ти її цінуєш, поважаєш тощо. Але шкодуєш, що колись не залишився послухати її лекцію — ти не знав, хто вона... А потім шкодуєш довгі роки, що, може, чимось колись її образив. І відчуваєш себе якось незатишно через те, що тоді могло бути все інакше.

Але чи можна час повернути назад? Напевно, ні. Тож нехай вона тебе пробачить за твою неслухняність. Таких вередливих їй, мабуть, зустрічається дуже багато і вона звикла прощати, як маленьким дітям.

А ігри — це завжди добре. Але чи всі хочуть у них грати? Адже є й такі, які, один раз програвши, більше не стануть випробовувати долю!

МАРИНА, Харків