У кожного свої закони
Запорізьку Січ Катерина II спробувала економічно знищити ще задовго до політичного та військового руйнування 1775 року. Наприклад, 7 липня 1764 року вона видала указ, в якому були такі рядки: «Належне війську Запорізькому щорічну платню здійснювати відтепер і надалі мідною, а не срібною монетою з найближчих місць до їхньої Січі, відправляючи її до них по воді річки Дніпро». Як звучить один лише вираз: «до їхньої Січі»...
Зрозуміло, що це виявилося просто згубним для запорізької торгівлі зі своїми найближчими сусідами. Адже Запоріжжя завжди жило не лише війною, але й вельми обширною торгівлею. Турецькі купці везли пістолети, порох, кулі, сап’янові чобітки, смушеві кожухи, сіль, сукно, папір, шовк, вино, сир, каву, горіхи. Польські та російські дворяни намагалися купувати коней завжди лише у Запоріжжі — через їхню витривалість, красу і тямущість. Предметами вивозу з краю запорізьких вольностей були — рогата худоба, хутро, риба, сало, віск, візига та інше. І особливо — сіль. Більшість вищезгаданих операцій виконували так звані чумаки. У побуті всієї України вони завжди займали свою незамінну нішу...
І ось усе це розмірене та налагоджене роками життя раптом було порушено. Після царського указу татари, поляки та серби й т. ін. зовсім розхотіли продавати козакам свої товари за якісь там мідяки... А врятували наших славних лицарів тоді найзвичайнісінькі контрабандисти з великої України, яким завжди вдавалося провезти срібну та золоту монету у кордони запорізьких вольностей.
Верховні владики завдяки своїй «милості» видають розпорядження, укази та закони, що завжди лише заважають, забороняючи та знищуючи все живе та впорядковане навколо. А люди скрізь виживають за своїми неписаними законами — добра, людяності, торгівельного інтересу, співчуття, співпереживання та любові!
