Убивство з добрими намірами
«Гуманна, продумана до дрібниць процедура». Це про смертну кару. З роману американського письменника Джона Грішема «Камера». Після довгого спілкування з літературою, про яку сказано, що її майбутнє в її минулому, цей роман сприймається як щось добре продумане і добротно виготовлене, а не народжене вільною уявою. Інформація «від автора» схожа на передмови до наукових монографій. Там перераховано конкретні обличчя, — фахівці у галузі юриспруденції, — яким автор, колишній адвокат, дякує за те, що «скористався їх знаннями» та допомогою в практичних справах при ознайомленні з величезною в’язничною системою штату Міссісіпі. Я би сказав, що книга Д.Грішема — це дослідження теми смертної кари, представлене у формі роману.
Ця тема нескінченна, аргументів «за» і «проти» — велика кількість. Звернувшись до романа Д.Грішема, я хочу підкреслити тільки одну думку: смертна кара є «актом варварства», вона не сумісна з демократією. Щодо варварства, не я вигадав. Це з недавньої резолюції ОБСЄ, і про це пізніше. А з демократією ось що: простір у п’ятсот iз лишком сторінок зайнятий описом наростаючого за драматизмом конфлікту між двома суспільними групами — тими, хто хоче, щоб людину, засуджену судом до страти, було все-таки убито, а точніше, удушено газом у спеціально винайденій інженерним розумом камері; й тими, хто намагається запобігти цій події. З обох сторін задіяно великі сили, до справи втягуються тисячі й тисячі людей. Це — справжня боротьба. Вона розгортається, передусім, на полі юриспруденції, що є найскладнішою системою інститутів, і ведеться згідно з суворими правилами, витонченими процедурами і ритуалами. Поступово поле боротьби розширюється, а її форми стають менш визначеними. Підключаються ЗМІ. В справі беруть участь випадок і спонтанність. Розгойдується стихія емоцій. Організуються мітинги і походи. Періодично виникають особливі моменти, що поділяють драму на акти. Це — моменти голосування в різних інстанціях. Одні зустрічають їх результати переможним криком, інші — зітханням розчарування. Все це по суті означає наступне: одна частина населення країни бере участь у вбивстві людини, інша — у порятунку.
Що він, — злочинець, — зробив, це питання давайте, читачу, за вiдсутнiстю місця залишимо осторонь. Займемося тільки самою боротьбою. Подивимося, як це в них, в Америці, відбувається. І чого варта ця боротьба її учасникам. Роман Д.Грішема — це, повторюю, дослідження, в якому залучено безліч реальних фактів. Воно пізнавальне й корисне. І нам також. Бо перемога в нашій країні противників смертної кари, можливо, не остаточна. Можуть виникнути умови, за яких повернення до неї видасться дуже навіть необхідним кроком. Причому народ, це цікавий факт, завжди готовий підтримати. Пригадаємо, що не так давно розмови про повернення активно велися в Росії. Народ був «за», й ходили чутки, що Президент — також. Поки він не оголосив про своє «проти». Коли Д.Грішем писав «Камеру», приблизно 1993 —1994рр., «за» були вісімдесят відсотків американського народу.
Отже, Адам Холл, молодий співробітник великої юридичної фірми у Чикаго приходить на прийом до Гарнера Гудмана, керівника відділу, що займається у фірмі питаннями добродійності. У Холла є ідея, він пропонує взятися за справу Сема Кейхолла — злочинця, що чекає страти у камері смертників у невеликому містечку штату Міссісіпі. Гудман — прекрасний фахівець з кримінального права, противник смертної кари. Він написав декілька книг про це. Протягом семи років, вже після виголошення вироку Кейхоллу, він керував усією роботою з його подальшого захисту. Результат — декілька відстрочок страти. Фірма робила це безкоштовно, витративши два мільйони доларів. Сім років життя — дорогий подарунок Кейхоллу. А він, зрештою, посварився зі своїми добродійниками та відмовився від послуг фірми. Тепер Кейхолл ненавидить адвокатів, вважаючи себе жертвою «єврейської» змови.
Гудман вислухав молодого співробітника, поставив декілька запитань і висловив свою думку: з цією справою нічого не вийде, можливості закону вичерпані. Але Адаму Холлу все-таки вдається переконати шефа, що надія залишається. Протягом п’яти років він ретельно вивчав справу Кейхолла. Є цілий набір клопотань, до яких можна ще вдатися. І потім, людині, котра вирушає на страту, згідно із законом призначено адвоката. Чому б фірмі, якщо вже вона стільки років вела цю справу, не запропонувати Кейхоллу свої послуги востаннє?
Трапилося так, що вранці того самого дня, коли Адам приїхав до в’язниці на першу зустріч з Кейхоллом, тому вручили примірник постанови про дату страти. Жити залишилося чотири тижні. Якщо, звичайно, не станеться дива, не спрацює хоч би одна із звичайного набору останніх апеляцій. Добре б пред’явити нові факти, досить одного. Тоді можна вимагати нового судового розгляду. Але головне — викликати сумнів у судді, зародити у ньому невпевненість, бажання ще раз вивчити справу. А це означає, що страту буде в черговий раз відстрочено. Інстанції, яким можна подавати клопотання такі: Верховний суд штату Міссісіпі, федеральний окружний суд, суд П’ятого округу і губернатор. Перші два суди — елементи двох паралельних судових систем. Так реалізовано у США принцип федералізму. Третя інстанція — апеляційний суд П’ятого округу, одного з одинадцяти федеральних судових округів країни. Далі — Верховний суд США, це зрозуміло. Нарешті, губернатор штату, йому можна подати прохання про помилування.
Демократія — це процедура, це — гласність і публічне обговорення. Демократія — це правління institutions, а не людей, або, точніше, людей, озброєних інститутами. Карл Поппер порівнював соціальний інститут з фізичним важелем. Важіль сам по собі — пасивне тіло, людина ж за допомогою важеля у декілька разiв збільшує свою силу. За допомогою інституту людина в багато разiв збільшує соціальну потужність своєї індивідуальної дії. Здавалося б, процедури та інститути — царство логіки, безвідмовно діючих формул. На жаль,
«сьогодні суд вирішує так, наступного дня інакше. Одні й ті ж судді виносять різні вироки з однакових справ. Суд може ігнорувати складене навмання клопотання або апеляцію протягом ряду років та раптом одного прекрасного дня приймає її та робить послаблення ув’язненому».
Вкраплення випадковості у машиноподібну систему породжує надію,
«здається, що десь у величезному лабіринті судових джунглів доля смертника схвилює чиюсь душу та справу переглянуть».
Це — думки Кейхолла. А у Адама Холла думки інші:
«він читав про десятки судових справ, де адвокати в останній момент використали невипробувані ходи, примушували суддів прислухатися до нових аргументів. У багатій практиці судових розглядів з питань про смертну кару було немало прикладів, коли приховані правові можливості залишалися невикористаними, поки на арені не з’являвся новий адвокат, зі свіжим поглядом, який, виявивши їх, вимагав відстрочки».
Думки протилежної сторони озвучує в інтерв’ю генеральний прокурор штату:
«він готовий протистояти останнім спробам Кейхолла та його адвокатів зірвати страту. Він та його апарат готові працювати по вісім годин (подивитися б в оригінал, можливо — вісімнадцять. — В.Ш. ) на добу заради здійснення людських сподівань. Він неодноразово підкреслював, що справа дуже затяглася, й час сказати своє слово юстиції. Ні, його не хвилюють останні відчайдушні зусилля містера Кейхолла. Він вірить у свої сили і здібності адвоката — захисника народу».
Холл подає перше прохання, у його основі — право засудженого на пом’якшення вироку. Адвокат виступає проти газової камери як засобу страти. Взагалі, це питання має давню історію. Простір для юридичного винахідництва відкриває тут Восьма поправка до Конституції США. Там є такі слова: «жорстокі та незвичайні покарання не повинні призначатися». Після довгих громадських дискусій, із залученням страхітливих фактів про страждання злочинця, котрого душать газом, у штаті Міссісіпі було прийнято законодавчий акт (1984 р.), за яким засуджений має право вибору — померти від летальної ін’єкції або у газовій камері. Це була відповідь законодавців тим, хто, посилаючись на Восьму поправку, доводив неконституційність даного методу вбивства. Удушити газом жорстоко? Що ж, надамо злочинцеві право на легку смерть.
Дві перші інстанції відхиляють прохання, а суд П’ятого округу призначає слухання в комісії, що складається з трьох суддів. Холл вилітає до Нового Орлеану. Цікавий опис палацу правосуддя, його внутрішнього інтер’єру. Це треба прочитати. Суд як приміщення та як інститут… «Вони пішли далі коридором, до Західного залу, який був не такий величезний, як перший, але вселяв анітрохи не менший трепет». Для викладу справи перед судом адвокату дається рівно двадцять хвилин. На подіумі стоїть щось на зразок світлофора — таймер. Вмикається зелене світло — адвокат починає говорити. Жовте світло попереджає про час, що залишився (час цей вибирає сам адвокат). При включенні червоного адвокат зупиняється на півслові та сідає на своє місце.
Варто хоч би стисло описати дебати.
Суддя: Ви не хочете, щоб ваш клієнт помер у газовій камері, оскільки це жорстоко, але ви не заперечуєте, якби він помер внаслідок летальної ін’єкції?
Холл: Ні, ваша честь. Я не це хотів сказати. Я не бажаю страти свого клієнта нiяким чином.
Суддя: Але летальна ін’єкція уявляється вам найменш огидним методом?
Холл: Всі вони жахливі, але летальна ін’єкція є найменш жорстокою.
Суддя: А як щодо електричного стільця?
Холл: Моя думка тут така ж.
Суддя: А розстріл?
Холл: З мого погляду, це жорстока кара.
Суддя: А шибениця?
Холл: Я погано уявляю собі страту через повішення, але, на мою думку, це занадто жорстоко.
Далі спливає така деталь. Кейхолла засудили до страти у лютому 1981 року. А закон штату, прийняттям якого через задушення газом непрямо визнавалось жорстоким видом страти, було прийнято у 1984 році. Суддя запитує Холла: що буде, якщо вони, тобто судді, покінчать iз газовою камерою як видом страти? Адвокат думає, що його клієнту вдасться проскочити? У законі немає обмовки, що дозволяє застосувати до нього летальну ін’єкцію. Холл передбачив це запитання:
«Я можу тільки сказати, що твердо впевнений у здатності та бажанні законодавчих зборів штату Міссісіпі провести новий закон, що розповсюджується на мого підопічного та людей, котрі знаходяться в схожому становищі».
Весь задум адвоката стає зрозумілим — схилити суддів до такої думки: «почекаємо, поки законодавці ухвалять новий закон. Отже, ухвалимо постанову про відстрочку страти».
Кінцівка суперечок просто чудова.
Суддя: Допустимо, що законодавці проведуть такий закон. Тоді, повернувшись сюди через три роки, що ще ви будете відстоювати?
Холл: Я що-небудь вигадаю. Дайте тільки час.
Здається, що шалька терезiв Феміди гойднулася в бік захисту. Генеральний прокурор штату приходить у відчай:
«Ти тримаєш злочинця у камері десять років, ганяєш його апеляції лабіринтами судочинства, відфутболюєш їх iз однієї інстанції до іншої, переводиш гори паперу, й, здається, ти його «прищучив» — але ж ні, він у свою чергу створює масу апеляцій, одна з яких потрапляє перед очі якомусь судді, і все тому, що він у цей момент добросердно налаштований».
На жаль, Холлу нічого вигадувати не довелося. Суд П’ятого округу, а потім і Верховний суд США відхилили клопотання. Така ж доля спіткала й два інших прохання: про неефективність захисту в суді, що присудив смертну кару, та про визнання Кейхолла божевільним. Нічого не вдалося й з проханням про помилування, подане губернатору. Можливості закону були остаточно вичерпані.
А потім страта. Обтяжлива процедура з дотриманням двадцяти дев’яти правил, з участю десятків людей, у присутності свідків, почата о нуль годин одну хвилину призначеного дня. У стерильних умовах, у поблискуючій нікелем камері. З датчиком, прикріпленим на грудях у живої людини, щоб констатувати смерть. Зловісна точність і акуратність вбивства. Акт варварства, що здійснюється цивілізованими методами. У варварів простіше, і тому саме варварству адекватна кара. Де людське життя майже не має цінності, де стадність замість індивідуалізму, інстинкт замість рефлексії. Де відсутній сумнів у невинності засудженого і невідоме саме поняття судової помилки. Смертну кару скасовано у цивілізованих країнах не тому, що хтось щось довів, не в аргументах річ. Змінилася культурна атмосфера. Складнішими і тоншими стали почуття й переживання. Глибшими і трагічнішими думки про життя та смерть. Нормальній людині огидне вбивство як таке. Незалежно до його правової оцінки. Проте й варварів ще вистачає.
