Україна — не Швейцарія
Автор статті «Швейцарський» шлях?», опублікованої в № 148 газети «День», запевняє, що йому вдалося точно визначити нинішнє місце України у світі та її єдино можливий подальший шлях: це шлях Швейцарії XVII століття. Його дещо «завуальований» висновок — Україна є країною типу й рангу Швейцарії, яка ні на що не претендує й спрямовує свої сили в основному на те, щоб не розвалитися. Це й має залишатися її головною метою... Або вона зникне як незалежна держава. Третього, як стверджує, Володимир Стус, не дано.
По-перше, стаття рясніє декларативними заявами — категоричними, однак ніяк не обгрунтованими. Наприклад, в Україні офіційних мов буде більш як дві (!?).
Наступне багатозначне твердження: аналогічно із сучасною Швейцарією нова українська нація формується поліетнічною. Ця аналогія притягнута. А чому не взяти за аналогію, скажімо, Ізраїль, де другою за чисельністю мовною спільнотою є російськомовна, а третьою — арабомовна? І в релігійно-конфесійній сфері в Ізраїлі строката картина: іудеї, мусульмани, християни різних конфесій — майже так само, як і в Україні, тільки в інших пропорціях. Власне кажучи, сьогодні кожна більш-менш велика нація (американська, французька, англійська, німецька) вже є поліетнічною й багатомовною через відкритість кордонів, яка дедалі збільшується, та міграцію населення, що однак не виключає єдиної державної мови й переважання однієї культури (звісно, в розумних межах).
Саме Швейцарія XVII століття, та й нинішня також, є найбільш невдалою аналогією із сьогоднішньою Україною. Це пов’язано з тим, що в XVII столітті, так і в подальший період, Швейцарія залишалася країною, де було практично виключене міжрелігійне, міжконфесійне й міжетнічне змішення через зміну місця проживання або міжконфесійні шлюби. Внаслідок консерватизму швейцарців (зокрема й мовного) й унаслідок стійких міжконфесійних упереджень (які між католиками й протестантами значною мірою зберігаються й понині) їхнє нинішнє лінгво-конфесійне співвідношення приблизно відповідає ситуації XVII століття. Зміни незначні. В Україні ж мовний чинник (унаслідок спорідненості й порівняно легкого вивчення другої слов’янської мови), принаймні для молодшого покоління, при переселенні або укладанні шлюбу практично не грає значної ролі, про що свідчить міграція західних українців на південь і схід у пошуках роботи, а «східняків» — на захід. Конфесійні відмінності при цьому найчастіше взагалі до уваги не беруться, вони мають значення лише для незначної частини молоді. Внаслідок інтенсивного змішування населення збільшується основний етнос — це характерно як для України, так і для багатьох інших країн. Останній перепис населення показав порівняно з попереднім значне збільшення людей, які вважають себе українцями, а своєю рідною мовою — українську (77% проти 72% (до 1991 р.) — етнічний приріст і 67% проти 50% — приріст української як рідної мови). Нерідкісними є випадки, коли діти обох батьків неукраїнців вважають себе справжніми повноцінними українцями (!), не кажучи вже про шлюби, де один із батьків — етнічний українець. Логіка обгрунтування при цьому така: «Я народився й виріс в Україні, живу в цій країні, отже я — українець». Задля об’єктивності слід зазначити, що в Україні в останнє десятиліття священнослужителі деяких релігій і конфесій почали активно нав’язувати своїй пастві думку власної винятковості й нетерпимості до іновір’я, що може дещо уповільнити формування загальноукраїнської національної свідомості. Уповільнити, але не зупинити, оскільки загальноєвропейська тенденція — це швидке ослаблення войовничого клерикалізму. Молодь у європейських країнах масово покидає конфесії, які пропагують самовинятковість і самоізоляцію.
За роки незалежності значно зріс авторитет української мови, й при правильній політиці держави цей авторитет і надалі зростатиме, й українська цілком може бути єдиною державною мовою, основою національної загальноукраїнської культури. Це не означає, що вона перекриє всі шляхи для англійської або російської; у кожної із цих мов буде своя ніша, важлива для загальнонаціональної культури. І для прикладу нам краще брати не Швейцарію XVII століття, а Ізраїль, США, Францію або Росію кінця двадцятого й початку двадцять першого століття, де, незважаючи на етнічне й конфесійне розмаїття, культивується й усіляко підтримується єдина державна мова, але водночас надається необхідна свобода й для культурного життя національних меншин. Усе це створює реальну можливість формування української нації на основі українського етносу, а багатоаспектної та багатонаціональної української культури — на основі української мови з використанням і мов дрібніших національних груп. Для цього необхідне лише одне — добре продумана загальнодержавна програма на тривалий період, що підтримується всією потугою держави, а не компанійщина окремих груп і осіб. Можу зауважити, що багато осіб неукраїнської національності, які проживають в Україні і є членами нашої церкви, дедалі більше використовують українську мову й у церковній сфері й у побуті, що абсолютно природно. Це характерно й для інших протестантських церков.
Не буду цитувати й спростовувати інші голослівні або недостатньо обгрунтовані порівняння й твердження пана Стуса, для цього доведеться цитувати добрячу половину його статті. У спробі обгрунтувати й закріпити в наших співгромадян комплекс меншовартості в статті вказується й на незначність нашої території й на майже природну неминучість посилення східного вектора орієнтації тощо.
Хотілося б зауважити у зв’язку із цим, що за територією Україна майже вдвічі більша за Німеччину, й наші землі за своєю родючістю значно перевершують німецькі. Набагато більше в нас і корисних копалин. У Німеччині проживає (і живуть непогано!) більше ніж вісімдесят мільйонів людей. Коли громадяни ФРН їдуть Україною в поїзді чи автобусі, то основне, що вони відзначають — це загальне запустіння й безлюддя. Україна з розвитком промисловості та сільського господарства цілком може дати притулок добрячій сотні мільйонів людей, ставши при цьому своєрідним «центром геополітичного впливу», в чому їй категорично відмовляє Володимир Стус. Але навіть із теперішніми сорока сімома мільйонами населення й виходом до моря Україну безглуздо порівнювати з маленькою гірською Швейцарією в довгостроковому плані. Чого нам слід повчитися у швейцарців, то це їхньої працьовитості та прагнення до порядку в усьому, а також умінню відстоювати загальнонаціональні інтереси в поєднанні з особистою свободою.
У нас немає необхідності, визначивши в черговий раз «вектор впливу» на нас, тут-таки нітитися, відступати на треті ролі у світовій і європейській політиці й економіці, поступаючись національними інтересами на користь «стратегічних партнерів». Ми лише тоді станемо гідною й багатою нацією, коли до влади будемо допускати тільки тих людей, для яких понад усе є інтереси України, а не Росії, Білорусі, США або Ізраїлю. І вже якщо Естонія й Латвія, маючи подібні до наших проблеми з російськомовним і іншоконфесійним населенням, на рівних ведуть діалог зі східним «центром геополітичного впливу», не боячись можливого конфлікту й втрати незалежності, то нам це личить уже за нашим сьогоднішнім статусом. До речі, Росії «сміливість» прибалтів йде лише на користь; її політики поступово вчаться поважати інші країни й народи незалежно від їхньої величини.
І на сході від нас, і на заході існують досить впливові сили, які не бажають, аби Україна потіснила їх на світовій політичній і економічній арені. Владу, вплив і прибуток не хоче втрачати ніхто. На мій погляд, інтереси цих сил і відображає стаття «Швейцарський шлях?», хоч би з яких джерел фінансувалася робота Центру стратегічних ініціатив і якими б особистими інтересами й аналітичними принципами керувався її автор.
