Українське «Я» у процесі глобалізації
У сучасних умовах загострилися дві світові тенденції: глобалізація (економіки, торгівлі, інформаційних процесів тощо) та ренаціоналізація світу, тобто духовне й національне відродження народів та народностей, творення їхніх нових держав. Розглядаючи у цьому контексті ситуацію з Україною, треба підкреслити, що українцям нині доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХI століття, а й з проблемами, що перейшли з ХVIII і ХIХ століть. Причиною наших складних морально-психологічних, політико-ідеологічних, соціально-економічних проблем є кількасотлітня бездержавність України, яка настала після Переяславської угоди 1654 року. Порушена царським урядом угода призвела до Андрусівського договору (1667 р.), за яким Московія поділила з Польщею Україну по Дніпру.
Не можна й нині приховати жорстоку правду про те, що українців тривалий час не лише зросійщували, полонізували, а й мад’яризували, румунізували, чехізували. Найпомітніший негативний слід в історії України залишила московська (царська й комуністична) імперія. Мовиться про ідеологію малоросійства, в основі якого, як писав визначний поет і мислитель Євген Маланюк, страх і підсвідоме відчуття власної неповноцінності, поєднане з любов’ю до українських пісень і сала. «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна й тотальна капітуляція, — підкреслив Євген Маланюк. — Капітуляція ще перед боєм». Безперечно, історія України багата на приклади героїзму, самопожертви, високого духу заради незалежності, утвердження своєї національної держави. Однак переяславський процес не припинився. Росія за будь-яких умов намагається утримати Україну в своїх лабетах, духовне каліцтво українців триває. Більшість європейських націй пройшла шлях утвердження своєї ідентичності у ХVIII або ХIХ століттях; українцям незрівнянно важче торувати цей шлях наприкінці ХХ — початку ХХI століть, у період інтеграційного форсажу, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів. Щоб самоутвердитись, вижити, компасом на цьому шляху має бути національне самоусвідомлення. Адже самостійна, вільна особа, її громадянський, державницький дух, всебічний моральний розвиток можливі лише у національно-культурному й високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється в Духові, а Дух — у національному Слові, яке покликане слугувати насамперед порозумінню, злагоді, об’єднанню, ідентифікації української людності, розбудові та утвердженню української України. Кожна держава з її економікою, фінансовою системою, політикою, ідеологією починається з національної мови, яка є основою високої духовності, культури, національної моралі, самоідентифікації. Отже, мовна свідомість народу — це ознака його зрілості, національно-державницької самовизначеності.
Утвердження національної свідомості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрових сил, пов’язаних із глобалізацією (розрив традиційних зв’язків, деградація неконкурентоспроможних виробників, руйнування життєвого національного середовища, загострення проблеми безробіття тощо). Якщо вища мета глобальної цивілізації — створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиної світової держави, то виникає запитання: а чи залишиться людина найвищою соціальною цінністю у такій глобальній державі? Мабуть, ні! Бо для людини-космополіта — «де хліб, там Вітчизна». Проте, як застерігають вчені, найбільша загроза полягає в тому, що Глобальна Людина стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів нової інтелектуальної ери. Про національний, людський вимір і гуманізацію такої глобалізації не йдеться. Чи має людство вихід із цієї ситуації?
Для цього потрібне глибоке усвідомлення кожним: і численними, й нечисленними народами, і політичними діячами, і хліборобами, і керівниками держав, і робітниками, і багатими, і бідними, що ми всі — жителі однієї планети, що наша цивілізація збереже себе за умови збереження культури, духовності, мови кожного народу. Водночас будь-яка культура має бути відкрита для світу, адже вона — дарунок радості й щастя людям. Людина й культура — невіддільні, адже людина (аргентинець, болгарин, єврей, українець, японець) творить культуру, а культура (аргентинська, болгарська, єврейська, українська, японська) формує людину. Мудрість діалогу культур — в умінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра; доброзичливий діалог культур — мов живильний грунт, на якому проростають зерна порозуміння, злагоди, дружби між націями, державами; творчий діалог культур — криниця, де зберігаються справжні цінності життя.
У контексті глобалізаційних процесів загальносвітова культура аж ніяк «не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множинних окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені, — підкреслив всесвітньо відомий японський філософ, діяч культури, письменник Дайсаку Ікеда. — Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітністю. Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності».
Щоб гідним був український внесок у загальносвітову культуру краси, добра, радості, людяності, потрібно зосередитися на найважливіших факторах збереження й формування національного «Я» — на освіті, науці, інформації. Конкурентоспроможною у майбутньому буде людина, яка опанувала основи наук, володіє новітніми способами сприйняття й передачі інформації, освічена та практично підготовлена, насамперед у професійному, мовному та світоглядному, національно- духовному контексті.
Українська мова для українців, як будь-яка інша мова для іншого народу — це матеріалізована свідомість, яка є основою формування, утвердження найважливішого морально- психологічного феномену — україноцентризму. Україноцентризм — це така світоглядна, політико-ідеологічна система координат, у центрі якої перебуває Україна. Націоналістичні засади україноцентризму органічно вплітаються у вселюдські гуманістичні принципи розвитку світу. Згідно з ідеями єврейського літератора Володимира Жаботинського (Зеєва) — націоналізм, але не імпер-шовінізм (російський, американський, єврейський, арабський, китайський тощо), є ідеологією визнання світового братерства націй у всій їхній різноманітності. При цьому справжня культура має бути виключно національною. Світоглядну систему В. Жаботинського дослідник його творчості Ізраїль Клейнер назвав «вселюдськістю у шатах націоналізму».
Глобалізація — справа жорстка і невідворотна. Зупинити її неможливо. Однак зберегти «цивілізоване обличчя» — людське, національне, культурне, духовне — не лише можливо, а й необхідно. Найважливіший інструмент для цього — освіта. Вона мусить бути орієнтована на особистість, формування раціонального, національно-державницького мислення, наукових знань про людину, природу, соціальний світ, виховання у людини відчуття своєї особистої причетності до світу не лише як об’єкта соціальних впливів, а й як їх активного суб’єкта. Адже сучасність вимагає глобального мислення, але дії мають бути національно визначені, бо це стосується інтересів людини, нації й світової цивілізації. Лише чіткі національні орієнтири в усіх сферах життя України є найголовнішими передумовами зведення до мінімуму негативного впливу глобалізації. У цьому контексті пріоритетного значення набуває національне, морально-духовне виховання. Адже з наслідками глобалізації матиме справу насамперед сучасне молоде покоління, яке повинно адаптувати українські реалії до глобалістичних процесів.
Отже, збереження й розвиток української мови, культури, духовності є основою безпеки української нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії органів державної влади. Адже людина виступає не планетарною особистістю, не планетарним громадянином, а конкретно-історичною і національно-культурною індивідуальністю. Тільки тоді, коли глобалізація стане корисною для всіх — великих і малих етносів, народів, націй, держав, можна сподіватися на здорове, добродійне розмаїття світу, яке збережеться у результаті ренаціоналізації, тобто повнокровного розквіту кожної нації й держави: економічного, культурного, духовного, екологічного, соціального тощо.
Закони та імперативи глобальної інтеграції вимагають від України чіткого визначення українського шляху розвитку і стратегічного вибору. Неоколоніальна глобалізація чи ефективна і конкурентоспроможна інтеграція в європейські та світові структури в національних інтересах? Україна пасивний об’єкт глобалізації чи активний національний суб’єкт глобального розвитку? Щоб Україна мала міцний оберіг і берег водночас, потрібно формувати, утверджувати національну свідомість в усіх українців — основу національної ідентичності, передумову порозуміння і злагоди, розвитку громадянського суспільства. Без розробки і послідовної реалізації національної стратегії, зорієнтованої на глобальні виклики, переваги й загрози, Україна не зможе відстояти своє геостратегічне місце й роль у розвитку сучасної європейської і світової цивілізації.
