Українці воронезькі, донецькі, галицькі...

Скільки грізних і славних «Січей» заснував український народ? Запорізьку, оспівану Гоголем і Репіним, ми добре знаємо. Про Задунайську, її послідовницю, теж створено мистецькі твори. Та й про «Карпатську Січ», утворену в 1938 році на Закарпатті, сучасні школярі знають — на відміну від їхніх радянських ровесників. Про «Поліську», проголошену на півночі Житомирщини у 1941-му, також дещо чули. Не повірите, але існувала навіть «Віденська Січ»!  Причому досить тривалий час — з 1868 по 1947 роки. Вона була науковою, але грунтувалася на щирому українському патріотизмі. Отже, любить наш народ назви з додатком «січ»! Видно, це у генах наших прописано... Інколи й інші народи підхоплюють наші славні почини. Не всі знають, що з 1896 по 1910 роки у словенському місті Штан’єль існувала «Словенська Січ», організована вищим словенським духовенством. Для них Україна була прикладом боротьби за волю, і тому свою Січ вони найчастіше також називали... Запорозькою. Але то вже інша тема, повернімося до своїх справ. Після Майдану зберігся шматочок волелюбної території під назвою «Труханівська Січ». Символічно, що вона також острівна, як і Запорозька. Але добрі справи «Труханівської Січі» виходять далеко за межі Труханового острова...

РУЙНУВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ

Одного із трьох львівських вечорів луганчан і донеччан приймали студенти й випускники Українського католицького університету. Розмова була про нинішні проблеми студентства, про регіональні міфи та існуючі стереотипи, які нас досі розділяють. Говорили про те, як можна зробити Україну монолітнішою, використовуючи повною мірою ось такі пізнавальні поїздки. Степан Золотар, студент із Сєверодонецька, сказав, що вирішити проблему можна дуже просто: треба причепити ще тридцять вагонів і їздити вже більшою кількістю людей. Ну, що ж, кількість вагонів і нові поїздки — це, передусім, питання до залізниці. Загалом, вона в усьому йшла назустріч «січовикам», і виступаючи в різних містах, організатори поїздки не раз згадували Укрзалізницю із вдячністю. Серед учасників круглого столу у Львові мені запам’ятався майбутній МНС-ник. Родом він із Кривого Рога, але навчається у Львові й тому добре розмовляє українською. Симпатичний юнак переконував донецьких, що наявні стереотипи не мають під собою жодного підгрунтя. Мовляв, усе це маячня і видумка ворогів України. Проте дехто делікатно заперечив: стереотипи таки реально існують... Просто їх активними «носіями» і поширювачами є не така вже й велика кількість людей. Катруся Затєєва з Маріуполя трішки ображено говорила: «Нам у Коломиї дуже довго пояснювали давно відомі речі, розжовували прописні істини... Ніби ми зовсім не знаємо української культури. У мене тато росіянин, який народився в Казахстані, мама — татарка з Башкирії, деякий час вони жили в Таджикистані. Але коли переїхали в Маріуполь, то мама купила велику книгу про культуру України, і всі ми її прочитали. Так що добре відрізняємо писанку від крашанки...»

НА ЧЕРЗІ — ПРИЧОРНОМОР’Я

Не лише в містах, а й у самому поїзді могли спілкуватися вихідці з різних регіонів. Були там не лише луганські й донецькі. Хтось їхав із Харківщини, дехто — з Поділля. Було чимало киян, хтось підсів у Львові... Вперше у житті зустрілися і потиснули одне одному руки уродженець Воронежчини Анатолій Водолазький і галичанин  Микола Петрущак. Обоє вони постраждали за українську ідею, хоч і різною мірою. Петрущака добре знають на Самбірщині. Ще 14-річним хлопцем він допомагав українському підпіллю. В 1947 році очолив молодіжну боївку, мав псевдо «Малий». Був заарештований, отримав 10 років таборів. У 1948 році йому вдалося втекти під час етапування, і він знову повернувся до боротьби. У 1949 році потрапив у засідку, був заарештований, знову засуджений. Відбував покарання за Північним полярним колом — в Інті. Але й зараз, у свої 86 років, Микола Петрущак є активним громадським діячем, станичним Самбірської станиці ОУН-УПА. Анатолій Водолазький не мав такого послужного списку і такої потужної школи патріотичного виховання. Хіба що виростав серед української мови й українських пісень на рідній Россошанщині. Потім жив у Таганрозі — а той, як відомо, до 1925 року перебував у складі України. Останні роки проживав на Донбасі, який на фоні Воронежчини й зросійщеного Таганрога виглядав ледь не українським П’ємонтом. І тому, коли у його Дружківці (це батьківщина Олекси Тихого) з’явилися російські сепаратисти, Анатолій Данилович на знак протесту вийшов з українським прапором на центральну площу міста. Побував у підвалі, де його катували, вибили усі зуби... Але завдяки цьому мужньому вчинку Данилович може увійти в історію, бо став символічною фігурою. Захистив честь не лише Донбасу, а й української частинки Воронежчини. Під час поїздок «Труханівської Січі» таких цікавих зустрічей було чимало, а в перспективі їх буде ще більше. Адже «січовики» постійно працюють над підвищенням ефективності поїздок. І кожен такий поїзд дружби буде воістину золотим ешелоном... Бо йдеться ж про наше майбутнє — молодь. Отже, позаду дві успішні поїздки на схід і одна на захід... На черзі — Причорномор’я!

ВОЛИНСЬКІ СОНЯХИ НА ПРОСПЕКТІ ОЛЕКСИ ТИХОГО

Тепер триває активне обговорення поїздки та її прискіпливий аналіз. З’являється багато різних ідей. Кілька років тому газета «День» писала про жителя Луцька, колишнього десантника Василя Рижука. Той, будучи непоганим скульптором, має ще одне цікаве захоплення. Прикрашає рідний край квітами — садить уздовж поліських трас чорнобривці й соняшники. Це ніби й не революційна робота, не спалювання шин, але в перспективі почин колишнього десантника може мати хороші наслідки. Робить це скульптор за власний кошт, працює жертовно і дуже хотів би, щоб його справу підхопили в інших регіонах України. І ось під час поїздки виникла ідея: а що, коли перейняти волинський досвід Василя Рижука і реалізувати його на Донбасі? Патріоти Донбасу вже добилися того, що віднині на їхній землі існуватиме... найдовший у світі проспект. Символічний проспект Олекси Тихого. Це автотраса, яка поєднує Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Олексієво-Дружківку, Костянтинівку. А що, як там посадити чорнобривці й соняхи? Адже це було б так символічно — Донбас підхопив ідею і підтримав титанічну подвижницьку працю волинського скульптора! Сам Василь Рижук був би дуже радий поділитися своїм поліським досвідом. Якщо кожна «зшиваюча» поїздка труханівських січовиків буде продовжена ось такими красивими починами, то слава про «Труханівську Січ» вийде далеко за межі зеленого острова на Дніпрі.