«Украинский вопрос» повертається?
Давно збирався я поділитися з читачами «Дня» своїми думками про українсько-російські державні взаємини. Тим більше, що редакція, вмістивши у №157 дискусійну статтю депутата ВР І. Кирюшина, запропонувала бажаючим висловитись на цю тему. Вважаю її важливою, цікавлюся нею, хоч зауважу, що мої краяни-галичани, щиро кажучи, не втягуються у проблеми взаємин з Росією — вона для них далека, а ось Польща — поруч.
А мої міркування, які хочу висловити, ось такі. Свого часу, в середині 20-х років, російські білоемігрантські «Новые вехи» у виданій у Празі брошурі «Украинский вопрос» (ще в період знаменитих «шіст десятників» я мав можливість познайомитися з нею) доводили неможливість існування окремішньої, самостійної держави Україна, використовуючи, зокрема, й такий аргумент: з усіх боків, на всіх кордонах вона буде мати вороже настроєних щодо неї сусідів, і їй доведеться тримати напоготові великі сили для підтримання власної безпеки. Хибність цього твердження нині очевидна всім. Ситуація в Європі, і зокрема у нашому центральноєвропейському регіоні, тепер цілком інакша, принаймні із західного та південного боку Україна має прихильних до себе сусідів.
Однак «украинский вопрос» у новому варіанті й зі старим російським акцентом повертається — у міру відродження в Росії неоімперських тенденцій. Це мало б серйозно стурбувати українських політиків, наше суспільство, але бачимо щось інше. Наприклад, народний депутат І. Кирюшин (і, напевно, не він один) радить не пручатися, «порозумітися» з Росією, згідливо сприйняти те, що «Україна потрапляє у сферу її впливу», не дратувати Москву своїми прозахідними симпатіями, а йти назустріч Росії, якій «не обійтися без України в реалізації своїх геополітичних завдань», не продовжувати «гру в самостійність», а підіграти своєму північному сусідові, який «вбачає в Україні форпост своїх зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів». (Це якісь там «шведи» вважають інакше, нагадуючи українцям, що свого часу Київська Русь була «форпостом у європейській економічній, політичній та культурній спільноті», що протиставляла себе «азійству», — див. статтю істориків К. Гернера та К. Є. Карлеона у «Всесвіті»№5-6, 1995).
Така ось еволюція «украинского вопроса», що активно «озвучується» в Україні останнім часом, зокрема після обрання російським президентом «піарного» В. Путіна. Це певним чином пов’язано також з перебуванням на посту українського прем’єра В. Ющен ка, який, за визнанням того ж депутата І. Кирюшина, «з політичної точки зору не зовсім влаштовує Росію».
Усе це супроводжується поширенням серед наших обивателів різних проросійських міфів, які треба розвінчувати власне як міфи, говорячи людям правду — якою вона є.
Якщо не в повсякденному житті простих громадян, то в українській політиці «російський фактор» так чи інакше завжди буде присутній, хоча б з огляду на наше сусідство та місце і роль російської держави на східному, євразійському просторі. Але це не означає приреченість України назавжди залишатися в тіні Росії, обслуговувати її інтереси, ставлячись до неї з якимсь «заячим» трепетом. Нашому уряду, інститутам стратегічних досліджень треба відстежувати всі нюанси політики Кремля і належно реагувати на неї, виходячи з українських інтересів.
На жаль, жити поруч з Росією важко всім її сусідам, що мають свою національну самоповагу і цінують її, — важко, допоки панують там ідеї російської імперської «величі», дух зверхності і месіанства. Після 1991-го року — мусимо з прикрістю констатувати це — Росія не позбулася цього духу, не демократизувалася, принаймні не настільки, щоб поважати свободу і незалежність своїх сусідів — колишніх радянських республік, не прагнути горувати над ними політично й економічно. Від самого початку створення СНД Кремль намагався перетворити цю співдружність у зменшену копію колишнього «Варшавського договору» і підпорядкованого своїм амбіціям РЕВу. Збігнев Бжезінський ще весною 1994 р. писав про наростання в Росії імперських настроїв, що характеризується зростаючим політичним впливом російської армії та спецслужб, у т.ч. і в зовнішньополітичній сфері, посиленням авторитаризму у внутрішній політиці, різного тиску на сусідів, зокрема й під прикриттям «захисту росіян», які з виникненням нових незалежних держав опинилися за кордонами РФ. (Ця стаття під заголовком «Передчасне партнерство» була передрукована у «Всесвіті» №9 за 1994 р.)
Балансування між Заходом і Росією офіційному Києву досі ще сяк-так вдавалося, але останнім часом політика Москви щодо України стає дедалі жорсткішою, і «порозумітися» з нею можна лише в один спосіб: поступившись її домаганням. І не треба камуфлювати перед українським народом ці цинічні зазіхання «північного сусіда» на Україну, шановні прибічники «порозуміння», чи пак, капітулянства.
А ось вони, ці камуфляжні міфи: 1) Росія вирвалася вперед, здійснила технологічний прорив, перед нею світлі перспективи, і Україна повинна вважати за честь тісніше зближуватися з нею, в надії щось отримати з російського «панського столу»; 2) без російських сировинних ресурсів, особливо енергоносіїв, Україні не обійтись, і ринки збуту у нас там же, в Росії, а не десь інде; 3) до того ж, Україна невиплатний російський боржник... Досить цього!
Не хочеться згадувати про катастрофу з атомною субмариною «Курськ», але й вона засвідчує, що ніякого «технологічного прориву» Росія не здійснила. Вона живе, в основному, з продажу сировини, у т.ч. нафти і газу, а не з продуктів інтелектуальної праці, не з високотехнічних виробництв. Росія не меншою мірою, ніж Україна, потребує і західних капіталів, і західних технологій, сучасних ноу-хау. Вона так само сердиться на Захід, який перестав давати їй гроші — ще раніше, ніж Україні. Бо ринкові реформи в Росії провалилися, про що відверто сказали після кризи 97-го року американські економісти І. Бірман, М. Голдмен, той же Дж. Сорос та Дж. Сакс (стаття останнього, опублікована торік у «Дні» №167 так і називалася: «Невдача російських реформ»). Але деякі наші глорифікатори Росії воліють «не зауважувати цього», а натомість випинати українські провали.
Так, у нас цих провалів забагато, і економічний курс досі чітко не визначений (а він може бути лише ринковим, «капіталістичним»), і держави забагато у всьому, тому й корупції багато. І власне це має спонукати українську владу рішуче діяти в економічній сфері у наших інтересах, а не слугувати російським амбіціям — всупереч писанням несумлінних «аналітиків» про те, що буцімто «Європа вручає Україну Росії». Це якісь чергові антиукраїнські спекуляції, що підтвердив сам Леонід Кучма після саміту Україна — Євросоюз.
Так, Україна — газовий боржник перед Росією. Хто ж заборгував? На житлово-комунальні потреби, що складають якихось 20-25% загального споживання, Україні вистачає свого газу, і він порівняно непогано, як на наші совкові звичаї, у межах 70%, оплачується населенням. Тож звичайні громадяни за газ Росії не винні і ніяких інших боргів перед нею не мають (а Росія перед українцями?). Борг мають енергозатратні й навряд чи потрібні в ринкових умовах підприємства, державні чи напівдержавні. Але це їхній клопіт, їхніх нездалих директорів та менеджерів совєтського, неринкового гарту, до яких важко доходить, що за сировину (і трудові ресурси!) треба платити, а те, що має якусь цінність, використовувати ощадливо і з прибутком.
А неозорі російські простори можуть бути ринком збуту українських товарів, що мають конкурентоспроможну ціну та якість. Правда, під час останньої російської фінансової кризи президент Татарстану Шеймієв сказав, що наразі треба обходитися своїм, хай і менш якісним, ніж західне. Своє «менш якісне» Росія і в Україну хотіла б проштовхнути...
Проте, я справді за успішний розвиток українсько-російських стосунків. За дружній, рівноправний економічний та культурний взаємообмін, взаємне запозичення досвіду впровадження демократії, подолання совковості, комуно-совєтських рудиментів, формування правової держави і громадянського суспільства, яке контролювало б державу, не дало їй надто розростися.
Я проти повернення «украинского вопроса» як складової частини реставрації російського імперства.
