Упевненість в істинності шляху не є гординею

Я належу до людей, які намагаються бути православними християнами. Одразу хочу зауважити, що «уверенность в собственной непогрешимости», в якій пані Клара Гудзик часто звинувачує православних дописувачів газети, насправді не є звичайною гординею. Скоріше за все, йдеться про інше. Православні мають впевненість у тому, що шлях, яким вони йдуть, — є істинним, і якщо інші люди кажуть, що це не так, будь-який православний не погоджується. Це не означає, що в ньому гординя. Це значить, що він дуже цінує те, що «безвестная и тайная премудрость Твоея явил ми еси». Що шлях, яким він магається йти, є істинним. Він може впасти на цьому шляху, він може втомитись, але коли йому кажуть, що шлях веде не туди, куди треба, він з цим не може погодитись. Хочу закликати не засуджувати тих православних, які засуджують вас самі. Далеко не всі православні такі. Тож давайте в зображенні сучасного православ’я не будемо вдаватись до засобу, яким деякі газети зображають дійсність, — негатив на негативі, суцільні чорні події. Є ще світло. Воно світить у цій темряві, й темрява ніколи не знищить його.

Звернімося до теми про унікальність православних та присвоєне ними право на спасіння. Фактично всю цю тематику можна звести до такого твердження: «Немає значення, в яку церкву ти ходиш, має значення, чи живеш ти за заповідями». Традиційними є посилання на о. Олександра Меня та Володимира Соловйова. На перший погляд, у цьому твердженні все ніби правильно. Але на другий погляд, все не так просто. І ось чому.

Христос прийшов не тільки для того, щоб запропонувати нове морально-етичне вчення. Ключова заповідь Євангелія «люби ближнього свого, як самого себе» насправді була сказана ще в Старому Заповіті. Язичницька філософія (наприклад, стоїцизм) в морально-етичній частині дуже близька до християнської. Христос — не аватара, який прийшов нагадати людям забуті істини. Він прийшов заснувати Свою Церкву. «Побудую Церкву Свою – і сили адові не переможуть Її». Він прийшов зробити нас частинками Цієї Церкви, частинками Свого Тіла. Він обрав спочатку дванадцять, а потім і сімдесят апостолів, які і стали першими членами Церкви. Саме від них веде своє походження Православна та Католицька церква. До речі, апостольська Церква називалася православною та «кафолічною» вже з другого століття.

Якщо ж взяти історію будь- якої деномінації, то ми побачимо, що там розпочинав все не Христос, а людина. Лютеранська церква – з Лютера, кальвінська – з Кальвіна, «Слово віри» – з Сандея Аделаджи. А тепер давайте самі подумаємо: чи може християнська церква починатися не з Христа? Річ не в тім, як церква називається. Річ у тім, хто її заснував. Ми всі знаємо, що Дух Святий зійшов на апостолів у день П’ятдесятниці. Ми всі знаємо, що цю благодать Апостоли передали своїм учням, які були першими єпископами, а ті – своїм, і так крізь століття. Благодать не може зменшуватись, вона є неземною, нематеріальною реальністю. Вона не може зменшуватись від гріхів окремих священнослужителів, оскільки святість Церкви не визначається святістю священиків. Пригадаємо, що навіть апостол Петро був грішною людиною. Він зрікся Господа, хоча бачив Його, спілкувався з Ним. Якщо майбутні гріхи апостола не зупинили Самого Спасителя від того, щоб благословити Петра на апостольство, то чи маємо ми право говорити про те, що гріхи деяких сучасних священиків можуть позбавити їх благодаті?

І тому ставити себе поза Церквою, поза тим, що сам Спаситель здобув власною Кров’ю, – це гріх. Людина таким чином ніби каже: «Господи! Я знаю Твої заповіді, і Твоя Церква мені не потрібна. Ієрархи Цієї Церкви – люди грішні, а я краще розумію Святе Письмо, й тому засную свою церкву». Саме з цього починалися всі розколи — з гордині.

Що нам залишив Христос? Протестанти зазвичай вважають, що Біблію. Але Він Сам нічого не писав і навіть не наказував записувати. Православні вважають, що спаситель залишив Себе. Залишив Своє Тіло. Євхаристію. «І ось Я з вами у всі дні». Я хочу запитати всіх інославних: «Якщо Господь дав обітницю бути з нами у всі дні, то чи може Він нас залишити? Якщо Він дійсно любить нас, чи не міг би Він залишити церкву Свою хоч в який-небудь момент 2000-річної історії християнства? А якщо не міг, то як можна говорити про спасіння поза межами Церкви?»

На останок хочу додати, що не вважаю, що спасуться лише православні. Ні. Серед православних є грішники. Кожний раз переконуюсь у цьому, коли дивлюся вглиб себе. Кого Господь помилує, кого ні – вирішувати не нам.