Урок меценатства
Кілька днів тому знайомий вчитель розповів мені про один повчальний урок. І для себе, й для своїх вихованців. На одному з уроків він запропонував учням десятого класу поговорити про найцінніші людські риси, серед яких на перше місце поставив жертвування чимось власним заради допомоги іншим. На його думку, розмова вдалася й була корисною та цікавою. По-перше, не було тих, хто поставився до цієї теми байдуже, сказавши, що вона його не цікавить і за цих умов не є актуальною. По-друге, розмова вийшла далеко за межі жертовності. Діти охоче та багато говорили про такі людські вчинки, як меценатство, доброчинність, добропорядність, про те, наскільки вони можливі в суспільстві, яке своїми діями культивує аморальність, цинізм, нещирість, віддає перевагу штучності, піару, а не природним людським вчинкам. Не кажучи вже про благородні, безкорисливі вчинки в ім’я чогось чи заради когось. Тобто теоретично майже кожен учень позиціонував себе в майбутньому благодійником. Хтось обіцяв вкладати кошти у будівництво храмів, хтось мав намір безкоштовно сприяти спорудженню будинків для людей похилого віку, дітей-сиріт, інтернатів. Словом, черствих, байдужих дитячих душ серед 26 учнів не виявилося. Один школяр навіть висловив ідею, аби кожен усі свої обіцянки переніс на папір — і через десять років по закінченні школи зібратися усім класом і прочитати ці твори. Його підтримали, й на наступному уроці кожен десятикласник написав про свої майбутні благородні наміри. І це добре починання дало підстави вчителеві зробити висновок, що недаремними були його намагання достукатися до дитячих душ, розвіяти у багатьох із них розчарування, переконати у тому, що не все і не всіх треба сприймати лише у чорних тонах. І що, як писав Шевченко: «Раз добром нагріте серце — вік не охолоне».
Та згодом з’ясувалося, що теоретично всі можуть розмірковувати на теми моралі, відрізнити біле від чорного, добро від зла, меркантильні вчинки від справжніх людських. Набагато складніше на практиці зробити до цього навіть не крок, а півкроку, чверть кроку. Зробити самостійно, без примусу, без підказки батьків, вчителів, друзів, колег. Так ось, через два місяці під час канікул група десятикласників разом із учителем поїхала на екскурсію у столицю. В один із днів вони опинилися на території монастиря, пройти до якого не можна було, оминувши, а тим більше — не помітивши бабусь, що просили милостиню. Однак помітили їх лише п’ятеро із 26-ти. Інші пройшли повз, вдаючи, що заклопотані розмовами з друзями, а чи заглиблені у власні думки. Вчитель ішов останнім, спостерігаючи за вчинками своїх вихованців і надаючи їм можливість проявити ті риси благородства, жертовності, про які вони з таким пафосом говорили на уроці та написали у своїх творах. І ще одна характерна деталь: коли до бабусь підійшов вчитель і дав милостиню, дехто з дітей повернувся і зробив це саме, інші не наважилися: чи то не хотіли виглядати «білими воронами» серед своїх однокласників, чи то справді були такими у своїй сутності і їхні слова та вчинки інакше, як мімікрією, не назвеш. До речі, це поняття дуже поширене сьогодні серед молоді. Від нього до цинізму — один крок.
«Я думаю, — розмірковував учитель, — що якби я йшов першим і подав милостиню, усі зробили б те саме. Але ж для тих п’ятьох не потрібен був приклад? Вони ж, помітивши бабусь, не роздумували, як діяти, тому що для них природною, душевною необхідністю є розуміння того, що якщо просять, значить треба відгукнутися, якщо комусь важко — то потрібно допомагати, не вдаючись до поширеного нині запитання: «Що я буду з цього мати?» Пожертва в ім’я добра не має ціни. Вона безкорислива. Навіть якщо у відповідь не отримаєш слова подяки.
Після почутої історії зі школярами, майбутніми добродійниками, я пригадав один форум, на який зібралися меценати України. Зібралися з благородною метою — відродити давні традиції, зокрема традиції жертовності в ім’я України, її майбутнього. Так ось, аналізуючи тепер ці два факти — я все більше впевнююся, що в них є багато спільного. Ті поважні пані й панянки, які нібито причетні до благодійництва, дуже нагадують учнів 10-го класу. Більше того, мені здається, що на трибуну на форумі виходили ті самі школярі, тільки в образі дорослих, наділених різними званнями і посадами, добродійників. Усі вони начебто щиро говорили про Терещенків, Ханенків, Симиренків, декотрі навіть згадали мера Києва ХІХ століття — Фундуклея, який відмовився від своєї зарплати й ці кошти вкладав у будівництво освітніх закладів у столиці (деякі споруди й досі збереглися). Більше того, через одного говорили, що жертовність є нашою національною рисою, складовою нашого менталітету. І сам Бог велів не скупитися заради блага інших, а особливо в інтересах України. Проте усі ці заклики виглядали не просто наївними та штучними, а більше нагадували примітивні рекламні ролики. Особливо, коли мова зайшла про цифри. Так ось, понад 60% тільки великих бізнесових компаній в Україні займаються благодійністю — так вони себе, в усякому разі, рекламують. Обсяг надходжень благодійної допомоги від бізнесу в Україні складає трохи менше, ніж 25%. Або трохи більше, ніж 300 мільйонів гривень, офіційно задекларовані як благодійні. Хіба це кошти для України у порівнянні з тими, що обертаються на рахунках в іноземних державах і працюють на їхній розвиток. Більше того, в Україні зареєстровано 10 тисяч доброчинних установ, з яких лише 1,5 тисячі час від часу офіційно звітують про свою діяльність. А решта? Працюють в тіні, відмиваючи великі гроші й на цілком законній основі ухиляючись від сплати податків. Здається, кожен більш-менш відомий політик має свій благодійний фонд. Але не для того, щоб вкладати кошти в національну освіту, культуру, книговидавництво, духовність, що в першу чергу, не зважаючи на різні перешкоди, робили меценати минулих століть. Адже відомо, що царський уряд не виділяв з державної казни кошти на «українські справи», а навпаки — закривав ці заклади і переселяв їх на терени Великоросії разом із учителями, вченими, діячами культури та мистецтва. Подібним чином діяли й більшовицькі ідеологи протягом 70 років ХХ століття. А що заважає сьогодні діяти за прикладом Ханенків, Терещенків, а чи наших славних гетьманів? Різні політичні оборудки — ось куди йдуть благодійні кошти у вигляді хабарів. Я не кажу вже про якісь нові оригінальні споруди ХХІ століття, як, наприклад, «Мистецький арсенал», коли десятки, якщо не сотні напівзруйнованих світового значення пам’яток чекають своїх українських меценатів. Не знаю, чи взагалі дочекаються. Мабуть, знадобиться для цього не один урок у школі чи у вищому навчальному закладі, щоб майбутні покоління зрозуміли, що добрий, благородний вчинок — це не ринкова одиниця, а безцінна духовна коштовність. На багато віків.
