Усе пізнається у порівнянні
Надовго мені запам’яталося містечко Бершадь у Вінницькій області, де довелося побувати у відрядженні. Чисті, охайні вулиці, гарні будинки, жодного довгобуду з похиленим і потемнілим від часу парканом. Люди привітні, доброзичливі, охоче відповідають на твої питання. У ресторані смачні страви й ціни такі ж, як у київських їдальнях. У магазинах хоч і невеликий вибір, але є все необхідне. Свої враження я висловив начальникові районного відділу внутрішніх справ, з яким довелося спілкуватися. І, при розмові з ним, намагався довідатися, якої він думки про свій район, чи відрізняється цей район від інших. «Ні, — відповідає, — ось хіба що керівництво вимогливе, перший секретар райкому партії в них молодий, сумлінний, грамотний».
Молодих керівників у нас і раніше, і тепер можна зустріти чимало, на багатьох посадах і в різних галузях виробництва чи управлінської діяльності. Тут немає нічого виняткового, вони всі старанно беруться до роботи, не ухиляються від своїх обов’язків, прагнуть найповніше виявити свої здібності. І вони також грамотні, бо закінчили навчальні заклади, здобули відповідну спеціальність. А далі, при розмові, я почув наступне: «Тільки шоста година ранку, а наш перший секретар уже на току, у віддаленому колгоспі».
Адже настала гаряча пора жнив і партійне керівництво турбується про збирання зернових. Можна поїхати і в рибне господарство або на тваринницькі ферми, але не зараз, коли в полі достиг урожай. А на току все видно: скільки завезли зерна, як воно зберігається. Тут можна дізнатися і про його кількість та якість, надати підтримку та допомогу тому з працівників, хто цього потребує. Оскільки перший секретар відповідає за весь район, саме йому доведеться доповідати про всі показники вищому керівництву. І нехай він працював у часи тоталітаризму, при єдиній керівній партії, але праця завжди була важливою справою, яка корисна людям і приносить добробут у сім’ї.
Нині, через 15 років після здобуття незалежності, ситуація в українському селі дещо змінилася: знизилась кількість зібраного зерна, зменшилося поголів’я худоби. Як і раніше, молодь виїжджає до великих міст, а іноді навіть за кордон. За цей же період населення України зменшилося майже на п’ять мільйонів, до того ж воно активно поповнюється нелегальними емігрантами, чисельність яких, без сумніву, вимірюється мільйонами. Зростає кількість людей, які зловживають алкоголем, мають небезпечні хвороби. Що ж відбувається з нашою нацією? Куди ми йдемо? Час зупинитися і замислитися над цими проблемами. І відразу виникає питання: «Хто винний?» А винуватці — не мешканці міст, не шахтарі та не селяни, а ті, кому «багато дано» — наші президенти, уряд, парламентарії. Отже, і питати треба з них за всі 15 років нашої незалежності.
Звичайно, велика справа корінної зміни політичних і економічних умов життя вимагала великих зусиль усього суспільства. І основні напрями були обрані вірно: будівництво суверенної, демократичної, соціальної, правової держави. Однак проведена приватизація спровокувала майнове розшарування.
Тепер на телебаченні ми бачимо суперечку народних депутатів, які належать до різних політичних сил, з приводу підвищення цін на газ — хто і коли почав це робити. А насправді виявляється, що за цими словесними баталіями криються інтереси різних бізнесових структур, які ті ж депутати і захищають. Урядовці наголошують на тому, щоб з ними погоджували призначення певних службових осіб, юристи вчитуються в інструкції, щоб не допустити без відповідної візи появи якихось документів, і все це подається як своєчасні та необхідні заходи, що потребують привселюдного обговорення. Проте подібне вирішується в робочому порядку, немає ніякої необхідності виносити його на загальне обговорення. Краще покажіть нам, хто і яким чином ліквідував заборгованість по заробітній платі, домігся її підвищення, де ефективно почали діяти малі підприємства.
Цікаво, як би повів себе в нових ринкових умовах бершадський секретар. Ми не знаємо його нинішніх політичних поглядів, але нам відома його життєва позиція. «Він, — розповідав мені начальник райвідділу внутрішніх справ, — знав і міліцейську роботу, підкреслював необхідність попередження правопорушень, зібране зерно везли на автомобілях заздалегідь визначеними маршрутами, без жодних відхилень...» Чи допустив би він корупцію у правоохоронних органах за умов керівництва, наприклад, районною держадміністрацією? Ні, про це не може бути й мови. Чи дозволив би він у своєму районі будівництво в місцях відпочинку, зневажливе ставлення до запитів і потреб людей? Ніколи. А чи став би зводити багатоповерховий будинок з кам’яними мурами? Важко в це повірити. А найголовніше в тому, що він не допустив би занепаду району, допомагав би налагодити нові виробництва. При ньому відбувалося б одночасно зростання добробуту керівника району та поліпшення життя його мешканців.
Сьогодні досить часто доводиться чути від людей невдоволення існуючими порядками, розпач і байдужість. Але ж щось треба робити, не сидіти, склавши руки і спостерігати, як чужинці, котрі волею випадку з’явилися в Україні, мов голодні хорти, накидаються на рідну мову та щосили прагнуть її принизити, відтіснити на узбіччя скрізь, де це тільки можливо, і нікому їх зупинити. Чи не дійде до того, що назрілі питання будуть вирішуватися на вулиці, знову збереться Майдан, але вже не мирний, а з грізним вітровієм і бурею?
Нещодавно в Києві з лекцією виступив відомий американський політолог Френсіс Фукуяма, який висвітлив тему соціального капіталу. У телепередачі з його участю пролунало визначення, що демократія починається тоді, коли прибуток працюючої людини за рік складає не менше 6000 доларів. А тепер порівняймо ці цифри з нашими прибутками і стане зрозумілим, наскільки далеко ми ще від справжньої демократії. Це і є найбільш повною характеристикою нашого керівництва, парламенту, політичної еліти. Нас «водять за ніс», а самі так захопилися розподілом державної власності, створенням акціонерних товариств, накопиченням майна, що ніколи й озирнутися та поцікавитися, чим живуть люди, що їх турбує.
Безпорадність нашої влади теж знаходить своє пояснення, коли представники нашого національного державотворення дісталися до екранів телевізорів і в стінах парламенту галасують про захист знедолених, б’ють себе у груди, що вони ще себе покажуть, дайте, мовляв, їм лише час, — це не повинно вводити нас в оману, адже, свою недієздатність вони вже продемонстрували і ніякого чуда не станеться, єдиний вихід — зійти зі сцени, оскільки нічого корисного людям від них не дочекатися.
«Потрібні зміни!» — це гасло дзвінко лунало на Майдані, воно є настійною вимогою часу. Ці зміни цілком узгоджуються з розвитком демократії, боротьбою з корупцією, зміцненням законності. Звичайно, якщо вони проводитимуться не на словах, а на ділі. Шлях цих змін — не стихійні заворушення, а такі демократичні заходи, як дострокові вибори, думка громадськості, вимоги політичних партій, профспілок. Потрібна не сумнівна політреформа — це тупиковий варіант, а нова Конституція, прийнята після широкого обговорення не тільки Верховною Радою, а на Всеукраїнському референдумі, в якій би були закріплені права та обов’язки громадян, відображені та захищені всі цінності українського народу, із такими запобіжними заходами, як, наприклад, позбавлення громадянства за злісні порушення та антидержавні дії — щоб ні в кого не виникало бажання сепаратизму під машкарою федералізму чи двомовності. Історичний досвід нашого народу вказує на те, що в Україні має бути президентська форма правління.
Тривожні підсумки 15 років незалежності є цілком закономірними, оскільки ще нікому у світі не вдалося збудувати державу на безнаціональному ґрунті, державу «без керма та вітрил». Україна має бути національною державою, зі своєю мовою, культурою, релігією, пройти період становлення та зміцнення таким чином, як це зробили Німеччина, Франція, Італія та інші країни. Без цього ніякі позитивні зрушення неможливі, а наші надії й сподівання на розквіт держави будуть знищені та розвіяні.
Та чи можна досягти якихось змін? Адже знайдуться й такі, хто почне доводити, що це непотрібне, вказувати на недоліки. Але де ж їх не буває? Проте якщо уявити, що нічого не зміниться і в наступні 15 років, страшно стає навіть подумати, що станеться за цей період.
А хто ж буде змінювати? Є кому — народу, який прагне, щоб керівництво держави думало і про них, дбало про їхні потреби. А на кого ж покладатися, кому віддати свої голоси? Теж є кому — це націоналістичні, патріотичні партії та організації, люди, яким не байдужа доля України. Тільки вони зможуть вивести нашу країну на шлях економічного розвитку та добробуту, зупинити зубожіння людей і налагодити нормальне життя суспільства. У цьому зацікавлені як громадяни України, так і національні меншини, які проживають на її території, оскільки усі вони в однаковій мірі потерпають від безладдя, корупції та безгрошів’я. Чим швидше така думка оволодіє масами нашого населення, тим краще буде нам усім.
