Усміхнена загроза
Стаття Олександра Карпеця «Мифотворчість» («День», №1 від 4 січня ц.р.) досить вчасно «відновила» дискусію про паралелі між «комунізмом» та фашизмом. На мою думку, до цього можна багато що додати, а також продемонструвати зміст деяких суперечностей такої дискусії.
Чому антипатія до слова «фашизм» у нашому суспільстві така апріорна, а от багато його класичних проявів у тому ж самому нашому суспільстві ми не помічаємо? Хто є потенційним електоратом фашистів у сучасних промислових країнах, а оскільки я не додаю «розвинутих», а маю на увазі увесь «модерновий» простір, то і в Україні? Ось ці два питання я й хочу розглянути.
Спочатку перше. У радянській ментальності «фашист» — це жорстокий нелюдь у чорній формі, обов’язково лисий чи у касці. Гарно одягнена, усміхнена людина на кшталт Августо Перона, доктора Хайдера чи Сільвіо Берлусконі — аж ніяк із фашизмом у радянської людини не асоціюється. Під фашизмом також розуміється націоналіст, антисеміт і так далі. Як бачимо, радянська агітаційна машина, постійно викривлюючи зміст радянського режиму, трохи перестаралась і за терміном «фашист» чи не назавжди закріпила зовнішній вигляд і частково — сутність німецького нацизму. Франко і Муссоліні, і Антонеску, і Хорті, і Пєтен — нацистами були лише настільки, наскільки вони «зі скрипом» підкорялися вимогам Берліну щодо депортації та «локалізації» єврейського населення. Сутність фашизму зовсім в іншому. Фашизм — це система поглядів на державне управління, яка вимагає авторитарного чи олігархічно-авторитарного устрою, розгалужень бюрократичного апарату, контролю над міграцією, розбудови військової машини. Справді, фашисти часто використовують «етнонетерпиму» риторику, але радше у популістських цілях і то — далеко не завжди. Нацизм — це сакральна квазірелігія керівництва німецьких націонал-соціалістів, поєднана із фашистськими засадами управління державним апаратом. Вимушене «сіамсько-близнюцьке» поєднання цих двох ідеологій, особливо у рамках радянської агітації, яка намагалася прикрити насправді фашистську сутність сталінського режиму, і породило цей міфічний гібрид.
А тепер треба повернутися до другого питання. Чому небезпека сучасного фашизму актуальна для України? Сучасний і передсучасний фашизм — це дуже складне явище, яке не має нічого спільного із виступами німецьких хуліганів, російських націонал-більшовиків, заворушеннями молодих, гарячих і по- своєму правих антиглобалістів. Передсучасний фашизм рясніє напівдобропорядними диктаторами на кшталт Перона, Піночета, Тіто, Ечеверріа та іншими. Ці добродії по можливості переймалися індустріалізацією, і майже лагідно сприймалися «світовим співтовариством». Риси їхніх режимів були досить тотожні — фактична або справжня однопартійність, жорстокий контроль над пресою і судами, більш-менш гідні соціальні гарантії. «Полуда на очах» складалася з концепції «жертв заради структурних реформ», меншовартості у ставленні до себе і міфу про необхідність «гідних» людей при владі.
Сучасна фашистська ставка — інша, крім того вона розповсюджується передусім у Західній Європі. Виборці д-ра Хайдера та «хрещеного батька» Італії Берлусконі — це не бритоголові здоровані у темних окулярах та з татуюванням по всьому тілі. Це держслужбовці середньої ланки, малий бізнес, частина інтелігенції, частина фермерів. Усі, хто справедливо побоюється стихійної глобалізації, хто втомився від «лівих» та «правих» центристів, від нудоти боргів по кредитних картках, від мігрантів, що співають реп на подвір’ях, від телебрехні «провідних інформагенцій». Російський феномен — злука лівих та правих екстремістів — виявився не суто російським. А останні вибори у Польщі засвідчили третім місцем «Самооборони» — що і польським.
Фактори зародження та розвитку фашистської спільноти в Україні, яка може назвати себе будь- як, наприклад, «Народна партія», «Партія свободи» чи якось більш гарно — досить наявні і в нашому сучасному житті.
По-перше, це уявлення про тотальну корумпованість держапарату. Саме такими «викриттями» торував собі шлях до сейму Анджей Леппер.
По-друге, це більшість населення, яке живе за межею бідності. Саме за допомоги маргиналів прийшов до влади аргентинський улюбленець Перон.
По-третє, це занадто розвинута довіра до «професіоналів» і плекання мрій надшвидкого економічного розвитку. Саме ці тенденції посприяли становленню режиму чилійського героя Піночета.
По-четверте, це зневіра інтелігенції у демократії, тим більше, що зі своїм ідеалізмом освічена частина суспільства завжди тяжіє до авторитаризму, оскільки демократія — це прагматизований ідеал.
І по-п’яте, суспільна апатія укупі з міфологічним світоглядом, який містить потяг до месіанства, ускладнена бюрократичним засиллям — це отой самий «тихий омут», де зріє і розквітає надія на «добропорядних» і «достойних» при владі, які у своїй кампанії часто використовують епатаж та «професіоналізм».
На завершення можна сказати лише наступне: коли з екрану до вас звертається усміхнений, гарно одягнений оратор, який водночас є і «професіоналом», і «меценатом», який кладе своє тіло на рейки заради «одвічних» цінностей і натякає на заплямоване сумління своїх суперників по перегонах — згадайте, що поняття прав людини (а не громадянина) з’явилося у нашому лексиконі лише після Нюрнберга, а надліберальні реформатори в Аргентині, Мексиці та Чилі заюшені кров’ю своїх незгідних з ними співвітчизників.
