«Уся війна залишилася в моєму серці»

У селі Ощів Горохівського району на Волині є вулиця, яку селяни між собою називають «Примусовою», адже там мешкають переселені примусово з Польщі холмщаки. Серед небагатьох ще живих свідків страшних повоєнних подій — найстарший із великої сім’ї Косів Микола Антонюк. Він добре пам’ятає всі лихоліття, яких довелося натерпітися в дитинстві...

«КОРДОНУ ПО БУГУ НІКОЛИ НЕ БУЛО»

«Люди добрі! Що я колись пережив у дитинстві. Уся війна залишилася в моєму серці...» — із сумом розпочинає свою розповідь Микола Олександрович Антонюк. За його плечима — сотні кілометрів пройдених доріг, жаль за рідним домом і важкий тягар переселення. У своїх 85 років він ще прекрасно пам’ятає рідне село Сиховичі за Бугом, інші села Холмщини, в яких доводилося жити. Але найбільше закарбувалися у старечій пам’яті тяжкі сторінки Волинської трагедії та депортація на чужину.

«Ти бачиш, як зараз ситуація загострюється, — звертається Микола Антонюк до мене. — Уже й Пілсудського нашим героєм називають. Як тепер знову все стає складно. Може, не треба нічого писати, бо ще більше роздуєш конфлікт?» «Ні, — кажу, — якщо ми будемо мовчати, правда не буде за нами. Про це треба говорити».

Нашу розмову Микола Антонюк почав здалеку. Ще від 1939 року. Розповів, як совєти після 17 вересня були на Холмщині, в їхніх селах, як вони думали, що і їх приєднають до УРСР. Але згодом генсек вирішив пожертвувати цими територіями.

«Такого кордону по Бугу (Західному. — Авт.) ніколи не було. То все Сталін з Гітлером придумали. Ми часто їздили на той берег Бугу до 1939 року, в Горохові на базарі бували, до родичів навідувалися. А тут все, розділили нас».

Їм у селах, які поляки чомусь вважали своїми, довелося багато натерпітися знущань. 1938-го почали руйнувати православні церкви: у Сиховичах добротну муровану завалили, а в Малкові хлопці-українці навіть спробували чинити опір і потрапили за це в польську тюрму. У Турковичах, відомих на всю округу своєю чудотворною іконою, взагалі собор мурований розібрали. «Пам’ятаю ті мури поруйновані, і хоругви на них лежать. І все — така несправедливість», — пригадує Микола Антонюк.

ТІКАВ КУДИ ОЧІ БАЧАТЬ...

Як почалася війна, то на території Холмщини теж з’явилися українські повстанці. Це були місцеві хлопці, які просто не хотіли миритися з такою неправдою. Активно діяла також і польська Армія Крайова, яка чи не найбільше ненавиділа українців. Чувся відгомін також і про совєтських партизанів, котрі незрідка могли конфіскувати у господаря пару коней. А 1943-го українські села на Холмщині, Підляшші, Посянні почали горіти.

«Просто приходили і палили. А ми тікали, куди очі бачать, життя аби врятувати. Вони ж могли і вбити. Знущалися з українців, били, різали. А за що? Ми просто хотіли жити на своїй з діда-прадіда землі. Наше село оточили з усіх боків. Я не знав, де мої батьки чи сестра. Я просто тікав куди очі бачать. Самотужки переплив через Буг. Добре, що нам із Волині хлопці пересилали човни й допомагали всіляко», — розповідає Микола Олександрович.

Його сім’я втекла на Волинь, у село Поромів Іваничівського району, 10 березня 1944 року. Мусили перечікувати там, аж доки радянські війська не зайшли за Буг. Тоді й повернулися до рідних сіл, але... Своїх будинків та господарств уже не застали, все було спалено й понищено. Довелося шукати прихистку по інших селах: і в Малкові жили, і в Голуб’ї, і в Пісочному...

«Зараз хочуть пам’ятник поставити в Польщі, де дитина на вилах, наче це українці такі звірства чинили. Та їхня Армія Крайова ще гірше знущалася. Дядька мого, Омеляна Коса, взимку 1944 року вбили прямо на дорозі, він мешкав на краю села і саме ніс своїм малим дітям Петрові й Толику харчі. Аж тут банда напала, і все», — ледве стримуючи сльози, мовить Микола Антонюк.

Тут до нашої розмови приєднався мій дідусь, Володимир Кос (двоюрідний брат Миколи Антонюка), котрий теж народився у Голуб’ї на Холмщині 1 березня 1944 року, а за два тижні після цього його немовлям мати перевозила через Буг, тікаючи від пожарищ у селах. Про долю прадіда і діда я вже розповідав у публікації «Бій під стінами храму» («День», №133-134 від 29 — 30 липня 2016 року). Він пригадує, що несолодко жилося людям і в тих побузьких селах, які опинилися у складі СРСР.

«1939 року мати вийшла була до Бугу, щоб випрати одяг, бачить — на тому березі її тітка, — згадує дідусь. — Гукає: «Ганю, Ганю!» — а та вдає, що не почула. Лише головою кивнула, і все. Уже потім тітка зізналася, що якби тоді відповіла матері, то могла б і в Сибір за таке потрапити. «Перші совіти» теж чимало людей вивезли».

«ХТО Ж ХОТІВ У ТОЙ РАДЯНСЬКИЙ РАЙ?»

Незабаром для холмщаків почалося нове лихо — депортація. Спочатку переселяли добровільно. Їхали не всі, ті, хто мав яке господарство, не міг його залишити. Сім’я Косів переселялася однією з останніх, адже навіть дід Миколи Антонюка Дмитро мав на хуторах у Малкові великий сад і обійстя. «Ми могли й раніше поїхати. Але хто хотів у той «рай»? Ми ж знали, хто такі совєти», — згадує Микола Олександрович.

Їхали зі станції Забужжя (зараз це місто Сокаль на Львівщині, цю територію разом із Червоноградом (Кріштінополем) було передано УРСР згідно з договором від 15 лютого 1951 року) у звичайних товарних вагонах. Не все встигали забрати, поспіхом гнали до поїздів коні, корови, несли реманент. У кого більша сім’я була, той усе забирав, бо було більше робочих рук. Із Сокаля їх повезли до Ковеля, із Ковеля — до Луцька, а звідти — на станцію Горохів, що у селищі Мар’янівка.

«Бувало: приїдемо на станцію, а хлопці наші за ніч усі вагони спалять, щоб далі не їхати. У Сокалі один лейтенант був, то ми його запитали, куди нас везуть, а він каже: «Вам ещё повезло. Вы на Волыни будете». Нас розподілили по селах. Потрапили в Ощів, у старі польські хати. Село з такою самою назвою було, може, за якихось п’ять кілометрів від моїх Сихович. І от тут знову. Але по-всякому було. Часто не любили нас, переселенців, казали, що ми дуже хитрі, вигадували всяке. Але пізніше побачили, що всім допомагаємо, то й заспокоїлися. Я навіть школи повністю не закінчив, лише чотири класи: три — в Польщі, один — тут, а потім в армію забрали», — розповідає Микола Антонюк.

Думаю, може, дідусь ще пам’ятає якісь факти, може, чув про якісь конкретні випадки із розповідей батьків чи родичів. «Фактів тоді ніхто не збирав, старалися лише врятуватися, вижити», — з гіркотою каже дід. Та все ж вони з Миколою Олександровичем пригадують, що солдати Армії Крайової в Пісочному (тепер це село теж у Львівській області) нападали вночі й на їхнього дядька Остапа. Він їхав кіньми, а як побачив нежданих гостей, то почав мішки з воза скидати на землю. Так і втік від поляків.

Ці страшні картини, які бачив на власні очі, ще будучи юнаком, Микола Антонюк, безумовно, запам’ятав на все життя. Двічі він їздив на рідну землю, відвідував родичів, яким вдалося там залишитися. Каже, що хотів би поїхати ще. Навіть попри поважний вік, Микола Олександрович не втрачає віри, що таки ще матиме змогу побачити рідні Сиховичі, Малків, Голуб’є, відшукає місце, де стояла колись хата. Хоче також відвідати рідних, котрі мешкають у Західнопоморському воєводстві аж біля Німеччини. А про свою долю каже: «Отака доля. Краще нікому такого не переживати і не знати».