Важливо, коли є любов і друзі

Василь НАГОРНИЙ, адвокат:

— Коли завершував роботу, в офіс несміливо заглянула мама атошника, бійця 51-ї окремої механізованої бригади, а нині справжнього правоохоронця. Я вже звик, що вона заходить, бо живе поруч. «Ще працюєте?» — «Приїхав із суду...» (Василь Нагорний захищає в судах колишніх бійців 51-ї бригади, яких звинувачують у самовільному залишенні частини вже після повернення із зони бойових дій. — Авт.). — «Щоооо? Ще судять наших? То ж пообіцяли не судити...»

Я коротенько розповів про сьогоднішній суд. Завжди спокійна, врівноважена та мовчазна мама посипала такими словами, що в мене мову відняло: «Я ж своєму синові сама повістку принесла, він не зі мною жив, а я йому сама, розумієте, сама понесла... А потім я, як і інші матері, в кредити влізла, бо купувала палатку, каску, бронежилет... Слава Богу, мій живим повернувся, пробували звинуватити в самовільному залишенні частини, але я довідки показала. А інших, таких, як мій, за що судити? Як вони сміють їх чіпати, хіба не розуміють, що ці хлопці зробили для нас... Я ж тоді підтримала його порив, сказала, що треба допомогти там, на сході, всі разом підете і все скоро завершиться...»

Я тільки розвів руками. Вона мовчки вийшла, навіть не попрощавшись, а за декілька хвилин повернулась і поклала на стіл мішечок з черешнями...

Знаючи, що вона несла їх на продаж, почав шукати кошти, але вона так подивилась, що я мимоволі зупинився... Коли приніс додому, сказав своїм: «Це не черешні, це сльози матерів атошників». Так і стоять черешні, ніхто з домашніх не наважується їсти...

Тетяна ДОЛЖКО, волонтер:

— Після двох років волонтерства, після вдач, невдач, після всього хорошого, після див, несподіванок, які траплялись навколо і допомагали допомагати іншим людям, раптом настала якась ну геть чорна смуга незлагодів. Не те, що нічого не вдавалось, багато що втрачалось: влізла в значні кредитні борги, вкрали ноутбук і фотоапарат, викрали значну суму грошей, відкладену на дітей, не щастило із заробітками, здоров’ям і інколи просто виживали як могли, якісь масові розчарування у тих людях, з якими разом волонтерив...

Я все жартувала: Бог навіщось відбирає у мене всі матеріальні цінності, напевно, хоче мене чогось навчити і щось показати, навіщось дає випробування, може, хоче, щоб я щось змінила. У дочки день народження, а тато подарував їй тільки маленьке тістечко із свічкою та кілька кульок, але таке значне відкриття — дитина щаслива і цьому. Бо є ми, хто її любить і не важлива величина та ціна торту і не важливі подарунки, бо у нас є вона, яка чотири року тому з’явилась на світ і принесла стільки сонця в моє життя, див, чудес, та крихітка, котра щодня дарує мені нову казку та нову мудрість. А ще Бог дарує мені щодня людей, справжніх, які допомагають, підтримують, і я знаю, чому Він хотів мене навчити: важливі не матеріальні цінності, не кошти — важливо, коли добро в серці, коли є любов, коли є друзі, коли є добрі справжні люди.

Олег РЕДЬКО, педагог-організатор православного дитячого табору «Стежина добрА»:

— Чим же православний табір відрізняється від табору просто оздоровчого, того ж профспілкового? Його основою є волонтерство. Люди, які опікуються під час зміни дітьми, часто роблять це без вигоди для себе. Вихователями і вожатими, обслуговуючим персоналом  під час першої зміни працювали і випускники вишів, і люди, які вже мають роботу і могли б, звісно, по-іншому провести свою відпустку. Але проводять її у дитячому таборі, бо це той вияв любові до ближнього, який так важко буває проявити, але ми маємо це робити.  Двох дівчаток батьки спровадили у православний табір... заради покарання, бо отримали низькі оцінки з геометрії. Мабуть, думали, що православний табір — то нудно і якась муштра, або що це наче філіал виправної установи... Тепер у «Стежині» є новий жарт: хочете потрапити у найцікавіший табір — не вчіть геометрію. Новою табірною фішкою є справжній... шоколадний фонтан у вечір прощання. Його придбали на одну зі змін, котра була присвячена подорожі на шоколадну фабрику, а відтоді і використовують для радості дітей на кожній зміні.