Вчити самостійно мислити
Приходить час, і хтось ставить правильні запитання. Професор Володимир Шкода в статті «Що формуємо, чим озброюємо?» («День» від 3 липня 2001 р.) запитує: «За що платять сьогодні викладачеві філософії в наших вузах?». Мовляв, немає єдиної методології формування «певного типу світогляду». «Гуманістика в наших вузах перебуває в жалюгідному стані...» — пише професор В. Шкода, тобто, повний розбрід: який викладач чим захопиться, хто чим зацікавиться (Гайдеггер це чи дзен-буддизм), те й читає студентам. Гірше за все, вважає професор, що «... немає ідей, і, схоже, не видно людей, здатних ці ідеї генерувати». Питання поставлене. А далі?
Тут пригадалася мені повість Булата Окуджави «Новенький, як з голочки» про те, як він, закінчивши університет, став викладати в сільській школі російську літературу. Тоді, навпаки, була чітка, ясна програма, все розписане «від і до». Гордий, незалежний вигляд молодого вчителя декому не подобався. Неприязнь, причіпки. Скоро до нього на урок прийшла комісія.
«Я повинен викликати кращого учня», — пише Б. Окуджава. І далі: «Усі вчителі перед комісіями викликають кращих учнів. І всі на білому світі повертаються один до одного тим боком, який більш досконалий. Можливо, лічені йолопи не піклуються про те, як повернутися. Кожному хочеться почути на свою адресу приємне. І суперечок не хочу, і тяжб не хочу також. Не хочу доводити свою правоту. Кому?! Не хочу підводити філософські обгрунтування під кожен свій крок. Це, зрештою, принизливо... Комісія напружилася. Чекає...
Комісії існують для того, щоб розкрити недоліки в роботі. І ця комісія покликана розкрити недоліки. Мої. Якби існували комісії з розкриття переваг!».
Так, Булат Окуджава викликав кращого учня, який відповідав гладесенько-рівнесенько. Все йшло благополучно, і раптом...
Далі знову дозволю собі цитату з книги.
«— Можливо, хто-небудь хоче щось додати? — питаю я, хоча знаю, що додавати нема чого.
Але між мною і комісією повільно підноситься широка долоня Абношкіна! Вона злегка погойдується, як очкова змія, а великий палець, жовтий від тютюну, трохи відстовбурчений...
— Не подобається мені Тетяна, — говорить Абношкін і дивиться на мене примружившись.
...Увесь клас сміється, і комісія сміється, тому, що Абношкінові, бачте, не подобається Тетяна Ларіна! Привабливий образ російської жінки, найяскравіша фігура в галереї образів, створених великим російським поетом Пушкіним. Не подобається... Абношкіну...
— Ну ж, — кажу я, — продовжуй. Значить, Тетяна тобі не подобається? Так? Ну говори... Значить, Пушкін помилився?
Комісія дивиться на мене як на божевільного. Дехто жадібно ковтає слину: треба ж — таке робиться! А у мене перехоплює подих. Так буває, коли летиш із високої гори на лижах. І мені не страшно. Мені навіть радісно.
— Ну ж, Абношкін, — вже прошу я, — договорюй, якщо почав».
Цей уривок із повісті я навів як ілюстрацію до того, чи можна виходити за рамки звичного, за межі програми. Чим закінчився цей урок, яку оцінку поставив Б. Окуджава Абношкіну, які пристрасті розгорілися потім у школі — можна прочитати в книзі. Я і так зловживаю газетною площею. Скажу тільки, що переміг учитель, а директора школи звільнили з роботи. Хоч це й було в п’ятдесяті роки.
Нині багато що змінилося. Звичайно, поставатимуть питання. По-моєму, потрібні нові підручники і, зокрема, підручник для вузів «Історія філософії». Якщо глибше вникнути в хід міркувань В. Шкоди, то видно — турбується він про те, що треба вчити думати, вчити самостійно мислити. Якщо в тридцяті роки стояло завдання ліквідувати неписьменність, то нині — навчити думати. Можна навести примітивні (але характерні) приклади з математики, філософії, котрі показують, що більше ми все-таки зубрили, а не вникали в сутність аксіом, теорем... Проте «День» все-таки не вузькоспеціалізоване видання, а масова газета.
Написати підручник «Історія філософської думки», напевно, зміг би й мій земляк професор Володимир Шкода. Пише ж він цікаві статті! І підручник, по-моєму, повинен бути цікавим. Щоб його читали не лише студенти. Наприклад, що таке ідея, що таке істина, що таке свідомість? Чіткі, найкоротші формулювання, без нагромаджень слів. Мінімум. Квінтесенція. І це має бути, по- моєму, надбанням не лише наукових працівників, а й широких мас. Тоді й здійснилися б усі мрії професора, якими він ділиться з нами в «Дні».
