Великий життєлюб

Минає осінь... А тебе, наш батьку дорогий, забрала у нас зима. Часто-часто ти навідувався до нас. Подзвониш, бувало, у двері й ховаєшся — граєшся з нами. Ми ж бо не бачимо. Та твоє особливе, неповторне дихання ми здаля впізнавали. Тепер ти навіки заховався в небесній височині. Та велике серце твоє, добра, весела вдача, золоті руки, які вміли, здається, робити все на світі, щедра й велика душа — усе це не забудемо ніколи. А справам твоїм ліку немає!

Минуло вже 35 років, як я увійшла в сім’ю мого чоловіка Володі. Тоді я ступила на життєву ниву, рясно всіяну несподіванками та випробуваннями. І стали ми обробляти її разом з дивовижною людиною: великим життєлюбом, мудрим нашим батьком — Миколою Артемовичем. Так і хочеться сказати: «справжній Микола Чудотворець». Як він розумів незрячих! Пригадую наше весілля. Напередодні трохи дощило. Батько, приїхавши вперше в село, назбирав усілякого гілляччя і встелив ним дорогу — щоб я не забруднила свою весільну сукню. А як він умів веселитися! Як танцював у нас на весіллі, з усіма моїми сестрами й мамою перетанцював!

І прийшла я в сім’ю, де були любов, затишок, тепло. Бракувало лише зору нам із Володею і слуху його батькам. Треба сказати, що Микола Артемович понад 50 років відпрацював на будівництві: брав участь у оздобленні Палацу культури «Україна», будував житлові будинки, багато років працював у бібліотеці ім. Вернадського столяром.

І от, у 24 роки я з чоловіком і з трирічною донечкою (теж незрячою) стала господинею затишної квартири, котру для нас випрацював, знову ж таки, Микола Артемович. Стали ми потроху обживатися. Куди не глянеш — всюди видно невтомні руки нашого батька: паркет постелив, кахлі поклав, сам зробив усі допоміжні меблі (шафки, полички), знову ж таки, без сторонньої допомоги засклив балкон. Я дуже вдячна за його останній столярний виріб, який він виконав у 80 років, — робочий столик на коліщатах, щоб я могла зі своєю роботою вільно пересуватися помешканням. Ці мозолясті, зашкарублі від роботи руки не цуралися ні городу, ні кухні, ні прання-прасування, завжди були готові прийти на допомогу своїм і нашим друзям, родині. Безліч разів він супроводжував нас чи в бібліотеку, чи до школи, де вчилася наша доня, чи на вокзал (аеропорт, якщо була така можливість).

Яким він був люблячим, турботливим і уважним чоловіком! Безмежно цінував і оберігав свою неповторну Мусю — Марію Іванівну. Майже все, що, начебто, мала робити жінка, він виконував сам. До кінця своїх днів він доглядав дуже хвору дружину.

Він був справжнім джентльменом і жодне, навіть найменше свято в родині не обходилося без його квітів і поздоровлень. У перші дні нового року ми всі збиралися у батьків, щоб, крім новорічних привітань, скласти поздоровлення і з річницею їхнього весілля. І ми спостерігали за ними, такими милими, люблячими, щасливими. На золоте весілля вони попрохали подарувати їм ікону Божої матері. В останні дні свого земного шляху батько часто повторював, що хотів би відійти в інший світ у вишитій сорочці.

Якими щасливими були наші батьки, коли їхня онука змогла вступити до Шевченківського університету без хабарів, отримала диплом із відзнакою! Тоді вони подарували їй білочку-скарбничку, про котру батько ніколи не забував, забігаючи до нас — він завжди поповнював білку кількома монетами. І якою вкрай потрібною вона виявилася перед доньчиним весіллям — скарб став у пригоді.

Попри постійну зайнятість, чи то вдома, чи у нас, Микола Артемович намагався слідкувати за подіями в країні та світі, а найбільшою його пристрастю було активне вболівання за київських динамівців. Взагалі, Микола Артемович був справжнім, негаласливим патріотом нашої держави.

Одного травневого ранку лелека приніс доньці й нам дорогий подарунок —  крихітне дівча, і невтомний уже прадідусь щомісяця приходив привітати свою правнучку, хоча тоді вже розміняв дев’ятий десяток, і здоров’я було зовсім не богатирським. Дуже шанували київські батьки мою родину, що живе на Івано-Франківщині.

Я так вдячна Господові, що дав мені можливість пізнати таку людину —  другого батька. Завдяки йому ми знали справжнє щастя, змогли доторкнутися до істинної краси почуттів. Яка велика душа у тебе, тату! Образ твій залишиться світлим-світлим у пам’яті твоїх найближчих і багатьох-багатьох ненайближчих, для котрих ти був і залишаєшся правдивим взірцем для наслідування.