Вічна пам'ять очевидцю Голодомору!
Нещодавно не стало серед нас одного зі свідків Голодомору, який брав учать у минулорічному проекті «Голодомор — жива пам'ять», мого двоюрідного діда — Кіндрата Михайловича Мурзака. Днями він був похований у його рідних Черкасах, де прожив майже все життя.
Хочеться розділити свій біль і подякувати всім, хто відгукнувся на мою пропозицію про висвітлення роковин Голодомору, — за те, що ми не стали чекати на круглу дату; за те, що ми надали можливість свідкам розповiсти, а нашим слухачам — почути про ті чорні сторінки в житті майже кожної української родини. У тому, що український парламент ухвалив тоді закон про визнання Голодомору геноцидом, я відчувала маленьку частку і наших з вами зусиль.
Мій дід прожив складне, але довге і достойне життя. Народився він у селі Сарни Черкаської області. Молодим хлопцем пройшов війну, був тяжко поранений. Всі боялися, що це поранення залишиться на все життя каліцтвом. Але він одужав, закінчив інститут у Києві, став фінансистом, мав трьох дітей, посідав різні керівні фінансові посади в Черкасах, був одним з найстарших і найшанованіших громадян міста. Він зробив кар'єру не завдяки зв'язкам, а завдяки блискучим здібностям, феноменальній пам'яті й наполегливому характеру. Він був справжнім українцем свого часу, сильним і суперечливим. Колись був членом Компартії, але залишався палким українським патріотом, переконаним, що все українське — найкраще. Під час минулої президентської кампанії не було у Черкасах, мабуть, переконливішого агітатора виступити за свою гідність і за право шануватися — на підтримку Ющенка.
Ще дитиною він пережив Голодомор. Розповідав, як вижила його родина завдяки посилкам з Ленінграда від батька, який працював там на заводі. Власне, — лише з половини посилок, оскільки частину відбирали на пошті, — родині куркуля могли і цього не дати. Розповідав, як за порадою свого діда (а мого пра-пра-прадіда) бив кропивою по спухлих від голоду ногах своїх молодших сестер — Ксеню і Вассу, щоб розійшлася водянка. Цим їх, мабуть, і врятував — обидві й сьогодні живі, мають дітей і внуків. Ці розповіді залишилися на нашому сайті. І завдяки цим зусиллям частину історії чи не найбільшої української трагедії у свідченнях тих, хто її пережив, знатимуть не лише їхні родини. Розповідав він і про те, як відбувалася колективізація у його селі, як кидали людей на морозі у діжку з силосом і перепитували, чи не надумали вони вступати у колгосп, про інші жахливі знущання.
Але у діда були не лише сумні історії. Він розповідав багато і охоче: про себе, про війну, про політику, про історію, але найбільше — про родину. Про якогось легендарного Мурзу, який опинився у нашому козацькому селі у XVI столітті й від якого нібито походить наш рід. Про свого батька, який їздив на заробітки до Канади і ледь не одружився там з донькою свого хазяїна, якби дід не покликав назад. А покликав, оскільки починалася Перша світова війна і треба було вступати до армії — самому або синові, або штраф платити.
Слухаючи його приповідки, здавалося, де там братися «Кайдашевій сім'ї» до нашої. І що там їхня нещасна грушка у порівнянні з нашими війнами за «скарби» посагових скринь і за єдине майно моєї прабабці — різьблену старовинну шафу, порубану на дворі сокирою, щоб вона нікому не дісталася.
Тепер ці записи, які я встигла зробити в один iз приїздів до України, стали неоцiненним родинним скарбом. І моїм власним способом вшанування мого діда.
Вічна йому пам'ять!
КОМЕНТАР
«Радіо «Свобода», не чекаючи на «круглі дати» роковин Голодомору, разом із газетою «День» підтримали проект Наталії «Голодомор — жива пам'ять». Така спільна праця — внесок у спільну справу однодумців, якій не може бути кінця, доки є ми, що збирають і зберігають живу пам'ять нашого народу.
