Від лідера Майдану до «маленького солдата»?

Після слів Віктора Ющенка про те, що він збирається у «відключку» з приходом до влади Віктора Януковича (25 лютого), на початку цього тижня він вже встиг провести зустріч із колишніми міністрами від НУ-НС. Обговорювалось питання розвитку партії «Наша Україна» в умовах опозиції, точніше, її відродження й підготовку до майбутніх виборів. Як відомо, екс-президент не збирається йти з політки, а бачить себе в реалізації кількох національних проектів. Подібні ж зустрічі з НУ-НС говорять також і про те, що Віктор Андрійович не проти знову потрапити в парламент. За результатами останньої конференції третього президента України (16 лютого) в «Дні» вийшов матеріал «А на останок він сказав...» (читайте «День» № 27 за 17.02.2010 р.) з експертними оцінками «п’ятирічки» Віктора Ющенка. Продовжити тему ми запропонували нашим читачам.

«...не лише набрид, а й нашкодив»

За часів початку успішного сходження на свою політичну Говерлу, знаходячись на посаді прем’єра, В. Ющенко вельми вигідно відрізнявся від своїх попередників — Фокіна, Масола, Кучми. Впадали в очі його особлива респектабельність, ерудиція, вміння належним чином спілкуватися з будь-якою аудиторією, характерні жести, зі смаком підібраний одяг. Саме за його прем’єрства почався довгоочікуваний підйом української економіки та зростання ВВП, що, безумовно, сприяло становленню В. Ющенка як харизматичного національного лідера та... лестило його самолюбивості. І ось тоді цілком успішний прем’єр припустився, як він днями заявив, своєї головної помилки. Прагнучи «розрулити» складний вузол проблем теплоенергетичного комплексу, Віктор Андрійович не погребував узяти собі у віце-прем’єри Ю. Тимошенко, фахівця з вельми «підмоченою» зв’язками з Лазаренком репутацією, яку за кілька років, в пориві гніву й одкровення, назве злодійкою. А далі пішло, поїхало.

Його оточення ніколи не складало враження стабільної команди фахівців своєї справи. «Любі друзі» та задирливі польові командири Майдану через свою надмірну амбітність і непрофесіоналізм підлягали перманентній заміні, а з лави запасних можна було взяти хіба що Плюща та Піскуна, оскільки свого підготовленого резерву в колишнього президента не було. Недивно, що за роки правління В. Ющенка всі старі економічні й політичні проблеми в країні не лише не вирішувалися, а й загострилися та набули фатального характеру. Усі його передвиборні обіцянки виявилися фарсом, а плани звелися до довгобуду Меморіалу пам’яті жертв Голодомору та загострення відносин не лише з Росією, а й із країнами ЄС.

За час свого правління В. Ющенко не лише набрид, але й нашкодив. Здається, не розуміє цього лише він сам.

Випробування владою, або «Що дозволено Юпітеру...»

Остаточну оцінку «п’ятирічці Віктора Ющенка» дав народ на останніх виборах. Тому вже не дуже-то й хочеться приєднуватися до сьогоднішнього багатоголосого хору критиків колишнього президента, бо, як каже прислів’я: «Знесиленого лева і заєць образить». Проте доводиться з гіркотою визнати, що для реалізації високих цілей, проголошених помаранчевою революцією, ці п’ять років були безповоротно втрачені. Демократична більшість вкотре помилилася у виборі лідера нації. Проте деякі соціологи й політологи сьогодні намагаються пом’якшити цей суворий вердикт. Отримує поширення версія оцінки діяльності Ющенка, озвучена, до речі, Владиславом Романовим («День» №27), в якій президент представлений як деякий месія, «який йшов певною мірою попереду нашого суспільства, ставив моральні цінності вище матеріальних«(!). У цій же версії робиться спроба перекласти частину відповідальності за невдалу «п’ятирічку» на прем’єр-міністра Тимошенко. «За нашої політичної системі ретранслятором ідей президента повинен був стати прем’єр-міністр, який на чолі уряду керує економікою та іншими сферами життя. Проте прем’єр-міністр, яка вважалася його союзником, саме й не була помічником у його задумах а, швидше, навпаки» (там же). Рядовий читач не має у своєму розпорядженні достовірної інформації про складні й заплутані взаємини владної еліти. Але те, що йому було відомо зі ЗМІ, дозволило зробити наступний висновок. 2004 року Майдан відкинув обридлий авторитарний режим Кучми, що створив пронизану візантійським духом систему влади, яка віддала країну на відкуп олігархам. У той час в особі Ющенка народ побачив інтелектуального лідера нації, гідного вождя оксамитової революції за образом і подобою Вацлава Гавела. На тлі смутного, недорікуватого й позбавленого всіляких ознак харизми Кучми, молодий, респектабельний і красномовний голова опозиції вселяв народові довіру. Довіра ця зміцнювалася також діями популярного й неприборкного противника режиму Кучми Юлії Тимошенко. На жаль, Майдан помилився у Вікторі Андрійовичі. Стосовно твердження про те, що будь-який прем’єр-міністр має бути «ретранслятором ідей» Ющенка, то для цього президентові потрібно було стати «генератором» таких ідей. Проте Ющенко таким даром не володів. Ніхто так й не почув від нього свіжих, нових ідей. Такі поняття як модернізація, інформаційне суспільство, суспільство знань, інноваційна економіка, громадянське суспільство тощо були йому чужі, оскільки не входили до кола його інтересів. Він абсолютно не займався проблемами виведення з кризи економіки та фінансової системи. Зате з перших же днів сходження на владний Олімп у всій красі проявив свою природну пихатість і обивательську заздрісність, направивши всю свою енергію на дискредитацію найяскравішої і найхаризматичнішої особи в українському політикумі, на Ю. Тимошенко. Всім відомі методи, що шокували суспільство, які застосовував лідер нації для досягнення своєї гонористої мети. Він постійно розвалював демократичну коаліцію, звинувачуючи у всіх своїх провалах Тимошенко, хоча її «прем’єрствування» було вже третім після Єханурова і Януковича і трагічно збіглося з піком світової кризи. Він заморожував всі її управлінські ініціативи. Президент, який позиціював себе головним носієм національної культури, не соромився публічно ображати жінку, вживаючи вислови, почерпнуті з лексикону базарних «товкучок». Задля підвищення свого рейтингу, він дійшов до того, що нехтуючи принципами презумпції невинності, демонстрував на прес-конференції витяги з сфабрикованої Кучмою та розваленої навіть до суду кримінальної справи проти Тимошенко. І вже на прощальній прес-конференції він метнув у Тимошенко черговий, але, мабуть, не останній камінь, назвавши її своєю «головною помилкою». Наостанок він вкотре шокував суспільство потоком нагород, призначених своїм вірнопідданим як індульгенції за йому одному відомі заслуги. І ось сьогоднішній електорат, віддавши Ющенку всього лише п’ять відсотків голосів, тим самим саме його визнав своєю «головною помилкою», допущеною 2004 року. Разом із тим, довіру до Ю. Тимошенко як до майбутнього президента висловили понад тридцять відсотків виборців. Нещодавно Леонід Кучма, до речі, теж великий любитель ненормативної лексики, публічно сповістив світу, що він задоволений поверненням до влади його команди. Йому слід було б одночасно подякувати В. Ющенку, який ініціював, а потім і очолив розгнуздану «антитимошенківську» кампанію, і тим самим привів до перемоги вірного соратника Кучми. Це була «п’ятирічка» засилля олігархії, розграбування земельних ресурсів, буйного розквіту махрової корупції, повзучого саботажу розслідування вбивства Гонгадзе і детективної історії про «таємну вечерю» з отруєнням. Ось далеко не всі так звані моральні цінності, якими може похвалитися колишній президент. Цей перелік, на жаль, далеко не вичерпаний, і за необхідності може бути доповнений багатьма не менш переконливими прикладами.

Вода вчорашньої надії

Після останньої прес-конференції президента Ющенка «День» подав відгуки на неї та запропонував читачам висловити свої думки з цього приводу. Користуючись запрошенням газети, висилаю міркування людей, з якими спілкуюсь (не вельми вчених і мало вчених).

Загальне враження — пан президент лукавив, розказуючи, як-то він не любить політику-владу. Бачите — не люблю, але мушу, мовляв, хто зробить, як не я, така моя місія. Ставши президентом, пан Ющенко не витримав випробування владою, виявився поганим керівником-господарником і нікудишнім дипломатом. Він (усупереч тому, що каже) дуже любить владу і не терпить заперечень. Коли почує, що в когось росте рейтинг, одразу починає боротьбу з цією людиною, як це робив його «батько рідний» Кучма. І цю школу Кучми він використав проти Тимошенко.

Пан Ющенко багато говорив про свої заслуги у піднятті національної свідомості, духовності народу і таке інше. (Так, за відновлення пам’яті у людей про геноцид 1932—1933 рр., свободу слова, українськість треба віддати належне Ющенкові).

Але ж мало що зробив, щоб дійсно підняти ту духовність.

Українська мова — там же, де була за правління Щербицького. Нема українського кіно, телебачення. На телеекранах — російські фільми про російських олігархів, різних бандюків (отака собі безплатна школа бандитизму для молоді). Якщо коли і з’явиться якась стрічка про українську історію, то її показують між першими і другими півнями, коли люд спить. Що ж до друкованого слова, то тут теж все сумно. Навіть у Львові 82% газет і журналів російськомовні, не кажучи вже про те, що є за Збручем.

А про його невиконані обіцянки на виборах 2004 р. годі й говорити.

Наведу два приклади, з яких можна зробити висновок про В. Ющенка як людину. Отже, 1999 року, коли Кучма балотувався на другу каденцію у президенти, Янукович зробив на Донеччині для нього 69% голосів. Що зробив Кучма, ставши президентом? Щоб віддячити, призначив Януковича прем’єр-міністром.

Як же повівся президент Ющенко в подібній ситуації? Зовсім навпаки. За декілька місяців 2005 року розігнав усіх друзів-соратників Майдану, які його посадили на трон. А згодом, щоб поставити Єханурова прем’єр-міністром, підписує меморандум з «регіоналами» і витягує на світ божий Януковича, про якого після виборів 2004 люди вже забули. Відтоді й почалася їхня співпраця — частково скрита, яка деколи на короткий час переривалася й дуже зміцніла перед виборами 2010 року. Другий приклад, уже закордонний. 1948 р. (здається) президент Франції Де Голль на референдумі набравши 4606 голосів, сказав: «Нація мене не підтримує», — і подав у відставку. А наш гарант, маючи (у квітні 2009 р.) 1,9% підтримки, не подав у відставку, а пішов на вибори на другий термін! Оце так чоловік «не любить політику» (владу).

Окремо декілька слів про Ющенка — Тимошенко.

Ющенко, на мою думку, боявся і ненавидів Тимошенко. Шкодив і ганьбив її на кожному кроці, як міг і чим міг, «забувши» 2004 рік. Все, що доброго робив уряд Тимошенко, Ющенко приписував собі, а погане — Тимошенко. Дійшов до того, що за кордоном на увесь світ назвав свого прем’єра «крадійкою», «брехухою» (такого ще світ не бачив), чим зганьбив Україну перед світом, який після цього втратив довіру до нашої держави.

Ющенко усе зробив для поразки Тимошенко на виборах президента 2010 р. Для цього він не посоромився навіть використати ім’я С. Бандери, Р. Шухевича, УПА. І звичайно, без допомоги Ющенка Янукович ніколи не виграв би вибори. Зрадивши, Ющенко віддав Україну на поталу українофобам, русофілам, україноненависникам та олігархічним кланам, для яких Україна лише дійна корова.

І останнє. Відповідаючи на запитання, Ющенко порівняв себе з Мазепою. Але ж Мазепа зазнав поразки у нерівній боротьбі через зраду полковника Палія, який з частиною запорожців приєднався до Петра. А Ющенко зрадив сам, лише через заздрість і мстивість. Тому він не може стояти поруч з Мазепою. Його місце серед зрадників Мазепи Кочубея, Палія. Оце коротко думки посполитих про Ющенка та його прес-конференцію. А можна б і значно більше.

А взагалі-то, мабуть, слід було б починати з Шевченкового — «не знаєте, що царики коять»...

Лицар українського поступу

Є в художньому мовленні такий прийом, як підтекст. Читати (чи тлумачити) слова великих людей, а такими, безперечно, є Віктор Ющенко, грозить таким огріхом, як їх нерозуміння чи зовсім нерозуміння. Згадаймо Шевченкові одкровення часів заслання, де він вживає вислови, що відносяться до розряду «спасенної іронії», засобу, який рятував його від розпачу й самотності.

Вважаю, що висловлювання Віктора Ющенка в останньому інтерв’ю скоріше психологічного плану, а не державного. Назвати себе «маленьким солдатом», як на мене, це вияв виняткової скромності нашого Президента. Бо те, що встиг він зробити для утвердження національного курсу України, міг зробити справжній лицар (може, для когось й маршал) Українського Духу. Визнання Голодомору геноцидом, проголошення курсу України на євроінтеграцію та вступу до НАТО як гарантію її національної безпеки, відродження історичної пам’яті, ратування за демократичні цінності та їх відстоювання (цей ряд можна й можна продовжувати) — все це хіба міг зробити «маленький солдат»? Хіба все назване не є безперечним свідченням великого вкладу Президента у розбудову української державності та утвердження нашої незалежності? Не його вина, що не було в нього належної опори в особі прем’єр-міністра, яка не допомагала йому, а навпаки. Хіба може одна людина впроваджувати свій курс, не маючи більшості в парламенті?

Сумно, що Президент опинився в певній ізоляції. Де його колишні соратники і «любі друзі»? Розбіглися по різних фракціях і партіях, і зараз перебувають у стані агонії. Тому й по-людськи зрозумілим є душевний стан Президента, його біль. Але така, знаємо, доля великих...

Світ належить сильним і спокійним, які впевнені у своїй правоті. Правота Віктора Ющенка є безперечною, його вустами говорили Українська Воля і Українських Дух!

Ми з Вами, Вікторе Андрійовичу! Знайте, що нам було спокійно з Вами, ми знали, що нас ніхто не скривдить у своїх духовних домаганнях, що наша мова і наші символи будуть з нами. Знали, що будуть з нами (і повертатимуться до нас) наші національні герої, яких замовчують або зневажають наші ідейні супротивники. У вдячній пам’яті кам’янчан Ваше ім’я буде назавжди пов’язане із завершенням багаторічної «епопеї» із пошануванням імені Івана Огієнка, видатного діяча українського національного відродження. Завдяки Вам Кам’янець-Подільський університет, фундатором і організатором якого був Іван Огієнко (митрополит Іларіон), одержав статус національного, а згодом і його ім’я. І тепер гордо іменується Кам’янець-Подільським національним університетом імені Івана Огієнка. У цьому факті яскраво віддзеркалилась гірка історія нашого українського поступу. Боротися 17 років за українське ім’я в Україні!

Надати Степанові Бандері звання Героя України міг лише Віктор Ющенко, справжній Український Президент. А що буде далі? Не хочеться вірити, що буде крок назад. Але факти, як кажуть, вперта річ. Поживемо — побачимо...

Епоха «кроткого пророка» (Віктора Ющенка) відходить. Що принесе Україні, за Шевченком, людям за його гріхи («побили каменем пророка») посланий Богом «цар»? У вірші «Пророк» (1859 р.) Шевченко розпачливо писав:

І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!

Невеселе, визнаймо, пророцтво.

Нам більше від нього нічого не треба

У вашій газеті за 17 лютого 2010 року вміщена стаття «А наостанок він сказав»..., в якій йдеться про п’ятирічне президентство Віктора Ющенка. Висловлюю свої думки з цього приводу. Кінець 2004 року — мільйони наших співвітчизників вийшли на площі та майдани для підтримки кандидата в президенти Ющенка, після широкомасштабних фальсифікацій виборів. Вперше наші люди відчули себе справжніми українцями. Піднесені, усміхнені обличчя, сльози радості...

Майдан Незалежності. На підвищенні — надія нації. Біля нього його соратниця, яка поступилася своїм кандидатством на його користь. (Чи вчинив би так він?)

Море людей скандують: «Ющенко» — «Ющенко»... і тут раптом: «Юлія» — «Юлія»...

А в нього вже тоді були свої плани — поставити в крісло прем’єра свого кума П. Порошенка. Майдан примусив його змінити свій задум. І вже з того часу Ющенко протягом п’яти років сварився з Юлією Тимошенко. І як артист грав роль спочатку єлейну, потім — згоджувальну, але вже через невеликий час починається зрада за зрадою: загравання із Донецьком відносно прем’єрства Єханурова.

Але вибори до Верховної Ради перекреслили всі його помисли. Фракція БЮТ набирає понад 31% голосів (155 деп.), а його «Наша Україна» 12% (72 деп.). Ще до виборів домовились, що той, хто набере більше голосів, обирає свого прем’єра, але міністерські портфелі ділять порівну (і знову ж — чи він так би зробив?). Те, що не всі губернатори тоді з’являлись на засідання уряду — це також «заслуга» Ющенка.

Починається розкол «Нашої України». Потім допомагає В. Кириленко, створює з Закарпатських «русинів» жалюгідний «Єдиний центр». Знаємо як він довів до кінця «справу Гонгадзе», і як «захищав» Тарасюка та Луценка.

Ну а про те, що бандити будуть сидіти в тюрмах, (а я чув це на власні вуха), то про це вже складають анекдоти.

Тримати свічечку в руках чи покласти її на груди, схилити голову набік і набожно дивитись та зітхати, може будь-який фарисей.

А ось про Голодомор, українську мову — віддаю йому належне. Чого варті кількагодинні монологи перед виборами по радіо й на телебаченні. Складалось враження, що тут зіграло роль його дивне отруєння.

Нагородження нашого національного героя Степана Бандери — фарс. Бо де він був раніше?

За п’ять років не було випадку, щоб Ющенко хоч раз визнав, навіть незначну, свою помилку. Якась хвороблива впертість. Любитель інтриг, мав страшну заздрість, що є люди мудріші за нього.

А тепер візьмемо «патріотів» від Івано-Франківщини З. Шкутяка і Л. Григорович, які голосували за перенесення місцевих виборів. А чи цифра понад 88% на виборах за Ю. Тимошенко їм нічого не говорить? Думаю, що скоро скаже!

І слушно пише ваша газета, що Янукович повинен в Донецьку поставити пам’ятник, і впровадити звання «Герой регіоналів» до скорого закінчення каденції. Хочеться щоб ці слова були пророчими.

Не програла Ю. Тимошенко. Не виграв Янукович. Зрадив Ющенко!

Провалений іспит

На превеликий жаль, Віктор Андрійович Ющенко не виправдав надій Майдану. Об’явити події 2004 року революцією замало. А що змінилося в суспільстві? Які революційні зміни відбулися? Чи з’явилась якась соціальна справедливість?

Можна говорити про демократичні досягнення. Так, це відбулося. Але при нашій українській демократії, при недостатньому рівні культури і моралі вийшла із підпілля вся нечисть. І ніякої управи.

Віктор Андрійович не зумів зберегти, а тим більше — примножити той порив народу, який був у 2004 році.

Лідер нації без особистої жертовності не зможе завоювати симпатій народу.

Чому б, скажімо спершу, на фоні масового зубожіння народу, не обмежити себе та своє оточення в соціальному забезпеченні? Чому б не зобов’язати, за китайським прикладом, всіх чиновників користуватися тільки службовими вітчизняними автомобілями, а не дорогими імпортними автівками? Чому б не віддати в народне користування хоча б одну із резиденцій? Ні.

Все це принесло б велике розуміння і повагу в народі до свого лідера, і спонукало б до єднання нації — сходу і заходу.

В нас панує матеріалізація моралі, і, що найгірше, це стосується наших лідерів всіх рівнів.

Бажано, щоб ці думки знайшли місце на шпальтах газети.