Відлуння рідної мови
Жива мова — це мова, якою користуються не лише при написанні важливих паперів, але й під час спілкування. Лінгвісти знають, що штучно створювати живу літературну мову неможливо — для цього треба весь час ретельно фіксувати різноманітні процеси серед її носіїв. Носіями вважаються люди, що мають певний освітній рівень, використовують літературну мову в побуті, при живому спілкуванні. Вже давно українська мова стала державною, її статус закріплений у Конституції. І, здавалося б, які можуть бути проблеми?
Однак не всі мешканці України з дитинства мали змогу вивчати українську мову. І це не завжди просто такі собі негідники, які своїм незнанням, що досить часто видається за небажання знати, зневажають нашу мову. Більшість з них люди з вищою освітою, гарні спеціалісти, які неодноразово робили спроби опанувати мову тієї держави, в якій проживають. Але спроби виявилися невдалими й визнати цю невдачу не дозволяє гордість. Їхні перші спроби поспілкуватись наштовхувалися на кепкування та зверхнє ставлення. Кому таке сподобається? Варто лише замислитись, скільки треба витратити зусиль і коштів, щоб знайти навчальний посібник з української мови для тих, хто нею не володіє, який був би створений на такому ж професійному рівні, як і посібники для вивчення англійської чи французької!
Як стверджують педагоги- романтики, яких я поважаю, з радянських часів щодо вивчення української мови чомусь майже не спостерігається її естетико-романтичне забарвлення, яке відмічалося в 1950 — 1960-х роках, що так окрилило українську інтелігенцію, фіксується лише менторський тон і бажання принизити тих, хто тільки починає вивчати мову або намагається її краще опанувати. Чому? Чого в нас більше: бажання допомогти навчитися вільно спілкуватися українською чи бажання когось принизити?
Наприклад, іноземцям, які лише починали опановувати російську, інколи пропонували продивлятись класичні п’єси, щоб вслуховуватись у звучання та вимову найвідоміших акторів столичних російських театрів. На той час, щоб потрапити до акторського складу таких театрів, потрібно було бездоганно володіти мовою та як слід попрацювати над власною вимовою. Досить ефективним було також використання записів телевистав. Хіба в нас немає класики? Пам’ятаю з дитинства, які сильні враження справляли на нас покази по телебаченню таких п’єс, як «Безталанна», «Лимерівна», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Камінний господар», «Кассандра», «Платон Кречет» та багато інших. Хіба можна забути голос Наталії Ужвій? Що сьогодні заважає використовувати їх для вивчення гарної літературної вимови?
Знайомство з абеткою обов’язково кожного разу має супроводжуватись правильною вимовою кожного звука, демонстрацією вчителем (і не одного разу — для комісії, а кожного дня) в якому положенні при вимові знаходиться язик (зверху, знизу, за зубами тощо), як відкривається рот... Разом із цим повинні використовуватися спеціально підібрані вправи (склади, скоромовки та ін.) — лише за таких умов сприйняття звуків і букв, їх засвоєння та написання може покращитись. Було б непогано, якби всі вчителі це дійсно усвідомили. Фонетика — надзвичайно важлива річ.
Звісно, існує чимало дітей з досить серйозними проблемами фонетико-фонематичного сприйняття та вимовою певних звуків. Із такими дітьми додатково повинен працювати логопед. У певному віці якісні кількахвилинні заняття з фонетики також можуть багатьом допомогти: дитина щодня дивиться на вчителя, який для неї є взірцем того, як правильно вимовляти звуки, з акцентуванням уваги на деяких особливостях, і, поступово, намагаючись наслідувати, сама починає працювати над поліпшенням власної вимови. А за наявності бажання та певної підтримки — досягає бажаних успіхів.
Досить часто причина поганої вимови звуків полягає в серйозних проблемах в прискоренні темпу вимови, які часто плутають (інколи навіть спеціалісти) з логоневрозом (заїканням). Якщо попрацювати над вмінням регулювати подібне «заїкання» з привертанням власної уваги до ритму, темпу, та вдиханням повітря перед вимовлянням з поступовим його видихом тощо, то, на відміну від справжнього логоневрозу, проблеми зникають, мова стає гарною. Існує старий, але досить дієвий рецепт: уроки декламації. Просто гарний вчитель-спеціаліст, який сам вміє гарно читати вірші та вміє пояснити, як це слід робити, додатково (у рамках факультативу чи спецкурсу) вчить усіх бажаючих. А для того, щоб бажаючі мали змогу продемонструвати досягнуті результати, можна інколи проводити щось на зразок вечора віршів певного поета або віршів певної тематики. Так було колись, і не слід відмовлятися від цієї традиції.
Серед таких давніх, майже забутих, традицій — традиції аматорських акторських гуртків. Чим не вирішення проблеми доцільного використання вільного часу для всіх бажаючих відчути непереможні чари та красу класики вітчизняної драматургії? Хіба не знайшлося б вчителів або грамотних акторів-професіоналів, які могли б очолити такі аматорські гуртки? До речі, народна артистка Наталя Михайлівна Ужвій, яка створила стільки яскравих образів, колись сама брала участь у виставах аматорського драматичного гуртка.
Українська мова завжди була мелодійною. Хіба її дійсним, справжнім звучанням можна не захопитися? Потрібен лише такт, уміння інколи змінити відношення, допомогти надати необхідного (можливо, навіть дещо романтичного) забарвлення її вивченню, тепло підтримуючи всіх бажаючих і надаючи їм дієвої допомоги. Ми повинні робити це разом. Чи не так?
