«Відносний мир і тиша»

Сергій ПОДГОРНИЙ, лікар-гінеколог-акушер, м. Сєверодонецьк:

— Найбільш знакова подія для мене і моєї родини — це народження онука! Я став дідусем вдруге, і я щасливий, що у мене є продовження роду, що внук носить моє прізвище, що він росте здоровим і тішить нас.

Я багато років займався і продовжую займатися лікуванням безпліддя. Щиро радію, коли можу допомогти подружній парі знайти щастя мати дітей, самим стати батьками. Таких пар у моїй практиці було багато. Наприклад, зараз у мене є 49-річна пацієнтка, яка виношує дитинку і скоро стане мамою.

Сьогоднішні події на Україні — звичайно ж, це погано. Це позначається на кожному з нас. Ми з колегами зауважили, що в Україні падає народжуваність, маємо констатувати негативний баланс: вмирає людей значно більше, ніж народжується малят. Я розумію, що це швидше соціальне і економічне питання, а не медичне. Адже погляньте, хто повинен зараз народжувати? Ті жінки, які самі народилися в середині 90-х років. Тоді теж була криза і народжуваність знизилася. Тому потенційних мам у нас менше, а серед них ще менше тих, хто збирається найближчим часом народжувати.

Олена ЗЕЛЬСЬКА, директор Центру еколого-натуралістичної творчості, м. Сєверодонецьк:

— Хоча нам усім, хто живе в зоні АТО, як і раніше, тривожно, але у нас у місті відносний мир і тиша. Це відношу до хорошого.

Наш центр (колишня Станція юних натуралістів. — Авт.) відноситься до позашкільної освіти, тобто ми фінансуємося з місцевого бюджету. Те, що цю структуру ще зберегли, не може не тішити, адже в багатьох містах області та країни безкоштовних гуртків для школярів вже просто немає. А до нас діти ходять із задоволенням: вчаться доглядати за рослинами і тваринами, пізнавати навколишній світ.

Місто оплачує нам опалювання, електрику, зарплати, але коштів на розвиток у нас немає, жодної підтримки державної немає. Навіть витратні матеріали діти повинні приносити самі. Поки немає абонплати за гуртки — дякуємо і за це.

Згідно з новим законопроектом «Про освіту», позашкільників відносять до неформальної освіти, тому що ми не даємо жодних документів, свідоцтв, атестатів після закінчення навчання. Мене і колег непокоїть — що за цим буде далі, які умови роботи нас чекають? Ми не знаємо. Я вважаю, що позашкільників не можна викидати з освітнього процесу: без захоплень діти втрачаються, окрім комп’ютерів і планшетів у них має бути цікаве спілкування з однолітками, мають бути захоплення. Отже, майбутніх змін ми чекаємо з побоюванням.

Ігор ЛИСЕНКО, викладач Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, м. Старобільськ:

— Мене дуже тішить мій дворічний синочок, що він росте і розвивається тямущим! Наш університет, переміщений з окупованого Луганська, упевнено набирає обертів на ринку освіти. Цього року ми набрали студентів більше, ніж усі інші вузи-переселенці! Це означає, що батьки і молодь нам вірять; ми розвиваємо науку і поступово виходимо з кризи 2014 року. У нас з’являються нові проекти на кафедрах, викладацький колектив стабільно прагне бути в курсі всіх сучасних течій та віянь.

З поганого: у мене померла мама... Вона весь цей час залишалася в Луганську. Мені як працівникові переміщеного вузу зараз небезпечно їхати додому, перетинати кордон незаконної республіки, аби зайнятися сімейними справами. А після смерті мами багато що треба привести до ладу. Ще нам — переселенцям — дуже важко знайти хороше житло тут, в Старобільську, і воно надто дороге. Отже, події, пов’язані з АТО, як і раніше, нас супроводжують.

Юрій КРАВЧЕНКО, начальник Луганського регіонального центру спорту для інвалідів:

— Зовсім нещодавно луганці підкорили Говерлу. Група з десяти чоловік складалася переважно з людей з порушеннями слуху. Свій рекорд ці спортсмени присвятили 25-ій річниці Незалежності України. Основне завдання цієї акції, насамперед      — спортивний інтерес, оскільки це непоганий іспит для хлопців, які займаються у нас в групі «Здоров’я». Хотілося показати хлопцям, як живуть у Західній Україні, поспілкуватися з людьми, зарядитись патріотичним духом під час підйому на Говерлу, оскільки в такі дні, як День Незалежності і День Конституції, Говерла збирає дуже багато людей з усіх куточків країни! Разом з нами того дня піднялося на гору 500—600 чоловік.

Вважаю, що ми гідно провели наших параолімпійців на змагання до Ріо. Вболіватимемо за них і чекаємо додому з медалями! Коли бачиш, як люди з обмеженими можливостями щодня перемагають себе і ставлять власні рекорди, — про погане навіть думати не хочеться.