Вільний за гратами життя

Він належить до покоління радянської доби, коли тавро дисидента зазвичай впливало на долю свідомої людини, особливо це стосувалося талановитих вільнодумців, що ставали на захист рідної мови в рідній Україні.

У місті Кам’янському Дніпропетровської області під час декомунізації перейменовано чимало вулиць. Але є серед них та, що відлунює болем пам’яті. Це вулиця імені нашого славетного поета-патріота Володимира Сіренка. Нещодавно у зв’язку з 85-річчям майстра слова на його будинку встановлено меморіальну табличку. До цього значного ювілею Володимир Іванович не дожив півтора роки. Він був широко відомим в Україні та за її межами не лише як поет, прозаїк, журналіст, а й як правозахисник та дисидент, реабілітований після заслання. Залишив по собі поетичні збірки: «Народження пісні», «Батькове поле», «Корінь мого роду», «Голгофа», «Навпростець по землі», «Все було», «Повернення в себе», «Регіт на палі», «Куценики», «Чолом до сонця», прозові книжки «Хрести дерев’яні» та «Велика зона злочинного режиму». Був редактором поетичної антології місцевих авторів «Весняний цвіт». Його твори відомі у США, Канаді, Австралії, Чехословаччині та інших країнах. В. І. Сіренко — член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії «Благовіст», кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

Проживання в індустріальному місті (на той час Дніпродзержинську) надихнуло поета на створення крилатого виразу «Або ми, або дими», який згодом увійшов до збірки коротких сатиричних віршів «Куценики». Ця мініатюрна книжечка стала візитівкою поета. При нагоді звучав гумор з гірчинкою, який всотав у себе сіль життя: «виходять в люди словоблуди, а правдолюби — в жебраки», «лиш блазень може заспівати, коли навколо нього грати», «нявкати можна, а гавкати — ні. Будеш голодний і весь у лайні» та подібне. Фольклорний гумор у поєднанні з романтикою набуває сатиричної сили у критичних думках поета, і стає джерельно-чистим слово під час його звернення до рідної землі, матері, коханої: «Ти — не жінка. Ти — мальва з таврійського поля. Ти —хмарина, ти — крапля з хмариних долонь. Ти — земна й неземна. Ти — і воля й неволя. Ти — і пісня, й сльоза, і вода, і вогонь».

На окрему згадку заслуговує проблема з виданням «Куцеників», як і більшості книжок Володимира Сіренка, оскільки чесне життя матеріального достатку не дає: «Почали ми ламати голови, де дістати гроші на видання книжечки кишенькового формату. Зняли шапки, зробили благаючі мармизи і пішли в люди...» Завдяки друзям та меценатам книжка отримала широкого читача. Це було одне з передостанніх видань — 2010 року. Після нього вийшла ще книжка вибраних поезій «Чолом до сонця» з поетичних збірок і з рукописів — за 60 років творчої діяльності. 

Усе важливе, що хотів залишити світу, Володимир Іванович поспішав об’єднати у вагомий стос неприборканих, відчайдушно сміливих та світлих думок. Він відчував, що доля додає йому сил і років, щоб написати головну сповідь свого життя. Це була «Велика зона злочинного режиму», в якій майже на 300 сторінках автор розповів, як він та його однодумці йшли нелегкими шляхами до свободи слова — поетичного, відкритого для обрання мови та віросповідання, доступного читачеві будь-якого віку та уподобань. Про це ще на початку 90-х, через кілька років після повернення із заслання за сфабрикованою карною справою, Володимир Сіренко коротко написав у передмові до поетичної збірки «Голгофа»: «Все свідоме життя я сповідував Правду, а тому мені завжди діставалось на горіхи. 1967 року за цю святую Правду та ще за те, що кинув російську мову і почав писати рідною, став на оборону її, мене виключили з КПРС, позбавили роботи журналіста. Більше як двадцять років з ярликами «націоналіст» і «антирадянщик» я перебивався на випадкових посадах, мені не давали друкуватись, брати участь в літературному процесі. Але я писав. Позбавити людину творчості може лише смерть».

Він хотів любові й миру на землі, вірив, що держава наша має все необхідне для змін на краще, що головне її багатство — народ. Предками Володимира Івановича були запорізькі козаки, і він — їхній гідний нащадок. Його збірки поезії стали підтримкою для воїнів АТО. Але справжньою легендою розійшовся серед бійців вірш поета про його зустріч зі смертю, до якої він поставився як до звичайної жінки і довів, що він її не боїться. Хіба буває щось сильніше за слово, особливо коли воно влучне і вчасне?