Він був завжди сильним

9 жовтня минає сто років від дня народження Олеся Опанасовича Силина, Героя України, ветерана воєн, архітектора-науковця, Громадянина, який прожив довге, насичене буремними подіями життя. Ще б шість років — і він відзначив би свій поважний ювілей разом із нами.

Особистість Силина вражає масштабом задумів і втілень у життя тих завдань, які він ставив перед собою заради досягнення мети. А головна мета всього його життя — працювати для України, повсякденно наповнюючи практичним змістом неминуче відродження держави. У постаті Олеся Опанасовича склалися його надзвичайні природні дані й набуті роками важкої праці загартовані якості — безмежна енергетика, рішучість, ясність розуму й точність у формуванні проблематики та шляхів її вирішення. Гострий енциклопедичний розум. Прекрасна пам’ять завжди, незважаючи на вік. Уміння осягнути проблему в цілому, проаналізувати явища в їхньому філософському та геополітичному сенсі з позицій закономірностей міждержавних і міжлюдських відносин.

Говорити про Олеся Опанасовича треба передусім як про державного діяча за власним покликом. Він постійно в боротьбі. Спочатку це була участь у всіх війнах, які трапилися на його віку. В повоєнні роки як головний інженер-архітектор Центральної групи військ він відновлює об’єкти культурної спадщини Європи, зокрема Відня, Будапешта, Братислави. Пізніше займається науковою та викладацькою діяльністю, стає одним із фундаторів Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. І це поле бою стає надалі основною справою його життя.

Будучи високоосвіченою особистістю, досконало знаючи історію та культуру України, Олесь Опанасович цілеспрямовано, крок за кроком, спочатку сприяє зміцненню нормативної бази діяльності Товариства, а потім, беручи її на озброєння, координує зусилля фахівців зі втілення в життя планів відновлення пам’яток. За його активної участі відтворено та реконструйовано, зокрема, Колегію Галагана, будинок Заньковецької, Будинок-музей Тараса Шевченка, Золоту браму, комплекс Фролівського монастиря, історико-архітектурний комплекс Китаєво, Музей народної архітектури в Пирогові, Києво-Могилянську академію, будинок Мазепи, Караїмську кенасу, церкву Богородиці — Пирогощої на Подолі, Михайлівський Золотоверхий собор.

Силин був засновником, головою або членом багатьох науково-методичних рад, головним експертом Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-культурної спадщини ім. О.Гончара, членом редколегії бюлетеня «Старожитності», ведучим рубрики «Чиї ми діти» в програмі «Берегиня» Українського національного радіо.

Зусиллями, передусім О.Силина, збережено цілий квартал Хрещатика — від бульвару Шевченка до нинішньої вулиці Богдана Хмельницького, забудову Бессарабського кварталу від згубного проекту «Макулана». Він наполегливо й обгрунтовано захищав відновлення Успенського собору Києво-Печерської лаври від непродуманих рішень проектантів-реставраторів, які передбачали застосування пальових фундаментів, згубних для існуючих підмурків залишків собору, структури геологічного та культурного археологічного шару заповідної території.

Силин — велетень! У всіх сенсах, у всіх вимірах! Його активна громадянська позиція, вміння концентрувати зусилля на конкретному напрямі, незважаючи на авторитети й традиційний підхід, потужна, переконлива, іноді навіть безапеляційна аргументація й наступ на опонентів робили його публікації й виступи значущими, знаковими. А опонентів вистачало, бо його позиція була завжди принциповою й для багатьох незручною.

Надзвичайна працьовитість — одна з основних характеристик цієї неординарної особистості. У своїй невеликій квартирі на вулиці Еспланадній його кімната, тісно «напакована» полицями з книжками, журнальний стіл, пара стільців і славнозвісна кушетка — це й кабінет, і спальня, і штаб багатьох фронтів і змагань. Він працював не тільки над фаховими статтями, рецензіями, доповідями. Силин — автор сотень наукових і публіцистичних статей у періодичних виданнях. Автор книжок: «Народ мій є! Народ мій завжди буде!», «З моєї Шевченкіани», «Фортеці Києва VI — XIV століть» та інших.

Про особисті стосунки Олеся Опанасовича і його шанованої дружини та щирого друга — Ніни Володимирівни Заручинської — треба сказати окремо. Важкі життєві випробування випали на долю кожного з них. Олесь Опанасович після тяжких поранень, коли він горів у танку, а потім був контужений, залишився інвалідом на все життя. Певний період він навіть був прикутий до своєї кушетки. І якби не Ніна Володимирівна, яка була на постійній коло нього варті, попри свої особисті проблеми, то він міг би й не встати. Її величезна повага до Олеся Опанасовича, терпіння й турбота зробили диво. Він із часом не тільки встав, а й почав ходити, хоча й з ціпками в обох руках.

Сама Ніна Володимирівна теж натерпілася. Ще у 18-річному віці, будучи студенткою Театрального інституту, разом із друзями — студентами консерваторії — збиралися на її квартирі, що на вулиці Львівській, 38, а це були часи окупації, й обговорювали плани підпільного супротиву, читали й розповсюджували заборонену літературу, зокрема «Історію» Грушевського. За найменшою підозрою німці тоді заарештовували багатьох. Не оминула така доля й Ніну, коли її затримали й допитали в гестапо. Не добившись нічого, її відпустили. Але вже після війни, через вісім років, із того ж приводу — про участь у підпільному гуртку — Ніну Заручинську допитують уже в органах МДБ. І ці допити «своїх» «показали» набагато більшу загрозу від молодих митців і журналістів (а Ніна Володимирівна на цей час уже працювала журналістом «Літературної газети») через «ворожу», «підривну», «бандерівську» і т.п. діяльність. І як результат — десять років таборів. Такий злам долі наклав відбиток на все її життя. Згодом Ніна Володимирівна повернулася в Київ, була реабілітована, займалася підробітками, журналістикою й театральною справою. Талановитий сценарист і режисер, директор літературно-музичного театру «Діалоги» — такою її пам’ятаємо й ми, молодші шанувальники її таланту.

Теплі, дуже шанобливі стосунки між собою Олесь Опанасович і Ніна Володимирівна пронесли через все життя. Її не стало 1998 року. Важко жити одному. Знадобилася стороння допомога — фізична й побутова. З’явилися в хаті нові люди. Змінилися умови. Але не змінився обсяг і важливість його державних справ, а навпаки, збільшився, бо цього вимагала країна. Як він завжди казав — поважають і рахуються тільки з сильними. І він був завжди сильним! Працював не зменшуючи обертів. Я часто думав: от би його в президенти з таким державницьким розумом! Він би не запитував, що йому будувати. Він це точно знав!

Познайомився я з Олесем Опанасовичем ще в школярському віці. Моя мама багато років працювала в книгарні письменників «Сяйво». А туди часто заходив Олесь Опанасович, ще коли вони з Ніною Володимирівною жили на Хрещатику, — там, де було «Стереокіно». Так склалося, що далі в житті існували спочатку паралельно, а потім досить близько. От і зараз його вже немає з нами, а ми з мамою часто й із великою вдячністю згадуємо його науку, пораду, конкретну допомогу у важливих справах і таку ж завжди готовність її надати, оскільки він був людиною вірною та надійною в стосунках.

Життя подарувало можливість навчання й спілкування з потужною людиною, справжнім творцем своєї долі та долі України! Вічна Вам пам’ять, Вчителю!