Війна парканів,

У статті Інни ЛИХОВИД «Об’єднує проукраїнське» згадується дівчинка із Запоріжжя, яка героїчно позбулася комплексу білої ворони і перейшла на українську. Така молодь уже є скрізь: у Києві, Одесі, Донецьку, навіть у Сімферополі. Інколи вони самі називають себе «дітьми Майдану», бо саме тоді було зроблено найбільший поштовх для національного усвідомлення. Загалом, два десятиліття незалежності не минули для України безслідно, і те, що ця молодь має таку позицію, є цілком закономірним. Інша річ, що це поки слабенький потічок... Певен, що на нашому місці раціональні естонці, чехи або євреї не витрачали б часу даремно, а засукавши рукави, взялися б усією громадою за роботу і... довели б позитивну справу до кінця. Це, мабуть, тільки українці мають таке терпіння і внутрішньо готові довго-довго чекати, доки справа не владнається якось сама по собі.

Утім, не всі українці однакові: у згаданій статті Оксана Левкова розповідає про добрі справи тих «найкращих», які не люблять чекати. Вона, як очільник організації «Не будь байдужим!», кандидат наук із соціальних комунікацій, добре знається в тенденціях. Такі люди є елітою нації. Вони заслуговують на наше визнання й підтримку.

Але є й такі, кого не радує відродження української мови. Вони також не сплять і, як можуть, «обробляють» суспільство. Зацитую висловлювання лідера партії «Русское единство» кримчанина Сергія Аксьонова: «Нам нужно перенимать у наших противников тактику давления на власть. Я не призываю немедленно гнать в Киев бензовозы, минировать здание парламента. Но массовые гражданские акции уже не раз меняли судьбу украинского государства. И каждый раз не в нашу пользу. Да, тех, кто намерен голосовать за русский язык как государственный, в парламенте в ближайшие годы будет около половины, когда чуть меньше. Но при этом ярых врагов всего русского там едва ли наберется больше четверти. А вот за голоса оставшейся «мягкой» четвертушки и надо научиться сражаться. В том числе и за стенами парламента».

І ця робота «за стінами парламенту» ведеться вже давно. Причому не тільки в Криму чи на Донбасі. Недруги наші досить ефективно працюють у Києві, Чернігові, Черкасах, ба навіть у Львові! Прикро не те, що ці недруги є — на те вона й демократія, щоб у країні існував повний спектр ідеологічних поглядів. Прикро те, що українофоби вміло використовують кипучу енергію наших молодих і недосвідчених патріотів.

Оксана Левкова має рацію, коли стверджує, що все вартісне, щире, проукраїнське об’єднує. Автор цих рядків виховувався в російськомовній родині й українським патріотом став лише завдяки жменьці людей, які свято любили Україну і все людство загалом. Ніякі радикали їх не замінили б... А тепер, коли ми відчутно програємо в інформаційній війні, український радикалізм здатен нести такий роз’єднувальний потенціал!

Колись звернув увагу на гасло «Смерть фашизму!» на одній із львівських вулиць. «Цікаво, якого ж це фашизму?» — подумав. У Німеччині та Італії давно перемогла демократія, в Росії демократії досі немає, але ж вона далеко. Їхні божевільні нацики і скінхеди на життя Львова впливають мало... Проте через деякий час побачив, що гасло хтось підправив: слово «фашизму» закреслив, а зверху написав: «москалям». Отже, вийшло: «Смерть москалям!». І відразу стало зрозуміло, хто хоче приватизувати собі фашистську ідеологію. Звичайно ж, українці. А росіянам до неї — зась! Не важливо, хто поправив таким чином напис: проросійський боєць ідеологічного фронту чи місцевий люмпен, який так гостро й неадекватно відреагував на неактуальне, з його погляду, гасло. Важливо те, що такі випадки непоодинокі. І взагалі, хотілося б порадити молодим: добре думайте, перш ніж щось писати на парканах чи на стінах будинків. По-перше, ми прагнемо в Європу, а європейці ніколи так інтенсивно не псували б муніципальну власність. По-друге, гаслом «Слава Україні!» в Галичині вже нікого не здивуєш і нікого не загітуєш. Може, в Москві воно й було б доречним нині, але ж туди наші патріоти не поїдуть...

Поряд з дурним і провокаційним гаслом: «Російська мова для лохів» хтось нещодавно написав: «Нацизм для лохів». Це антигасло вже схвально сприймають львів’яни всіх національностей. Радикальне гасло: «Україна для білих!» хтось вдало переробив на песимістичне: «Україна для бідних». Чергове «Слава Україні!» хтось творчо переопрацював на «Слава Укрруїні...» І ніхто не б’є на сполох, ніхто не реагує на маленькі ідеологічні перемоги противника. А хай би хтось спробував написати антиросійське гасло в Севастополі. Його замалювали б наступного ж дня! А в нас спільна ідеологічна продукція псевдопатріотів і запеклих ворогів України може «працювати» на розкол суспільства місяцями, навіть роками. У Львові досі не помітив жодного гасла «Геть Табачника!». Зате частенько в центрі міста надибую: «Lviv-nazi» або «Banderstadt ultras». На добре освітлених місцях і великими літерами, щоб іноземним журналістам зручно було фотографувати. Нагадаю, що Бандерштадтом жартома називають Львів деякі націонал-радикали. Іноземці можуть сприймати це за чисту монету. Москвичі особливо — їх же й виховували на ідеологічних стереотипах про німецько-українських націоналістів. А тут раптом таке наочне підтвердження актуальності справи їхніх батьків і дідів, які двічі визволяли Галичину — 1939-го і 1944 року. Чому ж націонал-демократи Львова миряться із цим довготривалим ідеологічним самогубством? Мабуть, є багато причин... Але майже вичерпну відповідь на це запитання на сторінках «Дня» дав відомий чеський політик Ярослав Пешек: «В Ук раїні відчуття відповідальності в суспільство абсолютно не вкорінюється...»

В інших містах те ж саме. Навіть у Києві нещодавно побачив таке, від чого стислося серце: під все тим же багатостраждальним гаслом «Слава Україні!» хтось вивів: «Смерть nazi!», а тризуб навіть замалював. В іншому місці хтось перекреслив тризуб, а поряд написав «Antifa». Виходить, що давнє патріотичне гасло і тризуб — це символи нацизму і фашизму? Відколи ж воно так? А оскільки на це неподобство в Києві також ніхто не реагує, то в підсвідомість багатьох киян Його Величність Час безперешкодно «втовкмачує» цілком логічний висновок: усе, що пов’язане з українською державною символікою й патріотично українське, — це щось неконструктивне і спрямоване на роз’єднування людей.

Як бачимо, з московського боку є кому ефективно працювати з «м’якою» четвертинкою. Період розгубленості минув, і вони пішли в наступ. Українське суспільство активно розколюється й атомізується... Однодумці Оксани Левкової працюють у східних областях за скрутних умов, швидкого результату там не буде. Треба, щоб Галичина підтримала їхні героїчні починання або ж... хоч не заважала...