Війна, яка триває

«У дискусії про ОУН-УПА, яка точиться вже не один рік, досі, на мою думку, так і не проговорено найголовніше: що є у нашому суспільстві причиною протилежних оцінок цього історичного феномену. Фактично громадяни поділені на два табори. Причому представники одного табору називають ветеранів ОУН-УПА зрадниками, а представники іншого, навпаки, називають їх героями, борцями за волю України. У чому ж річ? Я гадаю, що вся справа у проблемі самоідентифікації», — так Володимир Яворський визначив з одну ключових проблем цієї болючої теми (див. №211 від 16 листопада 2005 р.), до якої «День» повертався неодноразово. Автор листа, який ми пропонуємо до вашої уваги і який надійшов до редакції газети ще напередодні виборів (а під час них проблема статусу вояків ОУН-УПА використовується так само активно, як і мовна проблема), зайняв своєрідну позицію. З одного боку, він засуджує методи, які використовували вояки ОУН-УПА, говорить про те, що держава не має втручатися у процес примирення їх з ветеранами Радянської Армії. З іншого, говорить про «досвід непротиставлення», про те, що не треба «роздмухувати пожежу», тобто фактично йдеться про те, щоб не акцентувати увагу на цій темі взагалі. Наскільки прийнятним і можливим є такий компроміс? «День» сподівається, що, ознайомившись з листом автора з Дніпропетровська, читачі запропонують свої відповіді на це запитання.

Минулого року людство відзначило 60-річчя Перемоги над фашизмом.

Особливістю святкових урочистостей в Україні було прагнення керівництва країни, насамперед Президента Віктора Ющенка, реалізувати ідею примирення ветеранів Великої Вітчизняної війни та колишніх воїнів Української Повстанської армії.

Водночас треба визнати: примирення не відбулося. Здається, що прірва між різними ветеранами однієї й тієї ж війни не зменшалася, а збільшилася.

Дехто з очевидною впертістю вважає, що принципових причин непримирення між воїнами УПА та бійцями Радянської Армії не існує: мовляв, ті й інші проливали кров за одне і те ж — за незалежність України.

Однак якби було так очевидно, то проблема примирення вже давно розсіялася б, як ранковий туман. Важливо зрозуміти: якщо воювали під різними знаменами, то, отже, воювали за різне? І тут треба виходити з того, що історія така, яка вона є, й її вже не змінити. Деякі сучасні літописці намагаються подати події Великої Вітчизняної війни виключно з погляду нинішнього становища суверенної України, виривають їх із контексту реалій міжнародного життя того часу. На жаль, це — помилковий шлях, шлях, як показує практика, що веде не до єдності суспільства та примирення учасників тих грізних битв, а, навпаки, до розчарування та ще більшого відчуження.

А річ у тім, що історію минулого, події великі або трагічні, праведні або недостойні не можна розглядати тільки з позиції політичної доцільності.

Сьогодні йдеться про концептуально нове трактування воєнної та післявоєнної української історії, та й не лише української. Але річ у тім, що для радянської людини, попри її національність або попри те, в якій союзній республіці вона тоді жила, Велика Вітчизняна війна від її першого і до останнього дня була справедливою та визвольною. І всі, хто перебував по інший бік окопів, ставав її непримиренним ворогом, якого треба було перемогти.

Для мільйонів українців — воїнів Червоної армії та партизанів, а також тих, хто неймовірно важкою працею в тилу забезпечував перемогу над фашизмом, — це була війна за свою Вітчизну, за Радянський Союз, невід’ємною частиною якого була Україна, в тому числі й та її частина, яка в 1939 році також стала нашою, українською, територією.

До речі, без історичного приєднання західних земель до СРСР ці території були б безпощадно розтоптані німецькими чобітьми, як це сталося із першою жертвою фашизму — Польщею. Її національна трагедія відома кожному. Її порятунок радянськими військами теж відомий кожному. Тільки сьогодні декому і тут хочеться багато чого переглянути, перелицювати. Безперечно одне — гідно оцінити великий подвиг радянського солдата не може тільки той, хто цього не хоче. На жаль, кількість таких «прозрілих» згодом не меншає...

Подейкують, що історія України у Великій Вітчизняній війні суперечлива. Але це, як кажуть, із якої дзвіниці дивитися. Так, була набагато меншою частина українців, яка в результаті непростих історичних причин бачила інакше своє місце у Великій Вітчизняній війні, та й, якщо їм буде завгодно, в радянсько-німецькій війні.

Але предметної розмови заслуговує питання стратегії й тактики збройних сил ОУН-УПА, насамперед у роки Великої Вітчизняної війни. Як переконують нас деякі ідеологи, Українська Повстанська армія тривалий час не могла остаточно визначитися, проти кого їй насамперед треба воювати — німців чи радянських військ...

Проте потім уточнили: УПА не воювала проти частин Радянської Армії, а боролася проти радянсько-компартійної адміністрації, сталінського режиму. Що ж, можна і так кваліфікувати ті події, але в реальному житті УПА воювала з народом — робітниками і селянами — простими громадянами України, Казахстану, Грузії, Молдавії, Білорусії, Узбекистану... І в цьому кривавому протистоянні невиправдано склали голови тисячі людей з обох сторін.

Радянське командування було вимушене залишати великі військові підрозділи на території Західної України, не використовуючи їх у важких боях за визволення Європи. Та чи сприяли дії УПА перемозі СРСР і загалом антигітлеровського блоку над фашизмом, чи ні? На мій погляд, УПА серйозно ускладнила визвольну місію Червоної армії.

УПА як військова організація припинила своє існування в 1949 році, але її загони, а також рештки дивізії «Галичина», ввійшовши до різних націоналістичних озброєних груп ОУН, продовжували діяти майже до середини 1950-х років. За наказом командирів ОУН-УПА були здійснені тисячі диверсійних актів — уже абсолютно безглуздих як із військового погляду, так і з морально-політичного. Напевно, немає точної статистики, скільки від їхніх рук загинуло в післявоєнний час лікарів, агрономів, вчителів, відправлених на роботу в західні області України. У чому була їхня вина?

Прикро, що ці криваві діяння не отримали всебічної та критичної оцінки і в матеріалах робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (з її висновками я ознайомився, коли тези цієї статті вже були підготовлені).

Подейкують, що якщо уроки історії не освоєні, вони неминуче повторяться, а ті, хто виправдовує криваві методи боротьби, рано чи пізно самі можуть узятися за зброю. І, що ви думаєте, співзвучні нотки, на жаль, звучали на площах деяких наших міст у дні святкування 60-річчя Перемоги, та й у телемарафонах. Окремі представники молоді заявляли про свою готовність пройти шлях УПА.

Шкода, але ніхто в країні офіційно не зреагував на ці палкі заяви, можливо, і кимсь необдумані. Однак нам слід усе зробити, щоб ідеї насильства — навіть заради праведної мети — ніколи не витали в повітрі. Необхідно все зробити, щоб проблеми між різними ветеранами Другої світової війни не передалися їхнім дітям, онукам і правнукам.

Якщо ми говоримо про необхідність консолідації нашого суспільства, то всім нам треба набратися якнайбільшої мужності та величезної політичної волі, щоб як надзвичайні націоналістичні прояви, так і все те нелюдське, що було від сталінського режиму, його злочинів, назавжди засудити і на цій основі побрататися, зрозуміти одне одного і йти разом далі.

Якщо цього зробити не можна, то й не треба адміністративним шляхом примушувати воїнів-фронтовиків, що врятували світ, у тому числі й західні землі України, від фашистської чуми, примирятися з воїнами УПА. Та й нинішні амбіції повстанців, гадаю, не дозволять їм обійняти своїх ровесників — бійців Червоної армії. Усі пам’ятають, як Президент України Віктор Ющенко прагнув досягти «національного примирення». Але протиборчі сторони не піддалися його вмовлянням.

Звісно, не можна не погодитися з Віктором Андрійовичем Ющенком, що протиріччя в минулому, які й сьогодні роз’єднують націю, треба б залишити для історії. На жаль, тільки з цим, а не із запропонованими ним кроками, які повинні були зробити учасники бойових дій назустріч одне одному.

Мені зрозуміле прагнення Президента країни примирити непримиренні сторони. Вважаю, що Віктор Андрійович має моральне зобов’язання перед багатьма жителями Західної України щодо реабілітації колишніх воїнів УПА. Саме вони практично одностайно підтримали його на президентських виборах. Як кажуть, слово треба тримати. Та чи таким шляхом треба йти? Звісно, можна на державному рівні визнати боротьбу ОУН-УПА законною. Але ці дії, як мені здається, будуть формальними тому, що ніколи солдат, який скинув фашизм і приніс свободу народам Європи, в тому числі й Україні, не буде ні в кого просити пробачення. І час зрозуміти, панове, що без тієї Перемоги в 1945-му не було б сьогодні й суверенної України. Що саме їм, живим і мертвим тієї страшної війни, треба низько вклонитися. Але ж ні, виявляється, вони мало не окупанти галицьких земель (на думку нинішніх радикалів). Отак-то! Довоювалися, договорилися! До речі, багато з ветеранів Червоної армії, нині жителів України, зовсім не воювали на західноукраїнських землях, не сходилися в боях із повстанцями, а били фашистів на інших фронтах.

Безліч великих і малих солдатських могил розкидано по європейських землях. Скрізь до них ставляться дбайливо та по-людськи. Безперечно, за цим — схиляння перед великим подвигом радянського воїна-визволителя. Та поїдьте ви до нас, у Західні регіони України. Чи покладають там вінки слави до монументів і скромних обелісків? На жаль, уже зовсім не всюди...

Але знає мудрий солдат, що тільки спільними зусиллями нації можна вийти на нові рубежі, створити гідні умови для життя всіх, у тому числі — для тих, хто воював колись по різні боки барикад. І не хоче розбрату, і не ділить він українців із політичних або інших міркувань. І любить він Україну не менше воїнів УПА, багато з яких укорінилися далеко за її межами і не поспішають до своєї матері-України у скрутний час її облаштовувати.

Та що там казати — більше любить свою землю той, хто більше робить їй добра. І немає значення, хто він — українець чи росіянин, поляк чи єврей, проживає на сході чи на заході України. Усі ми — український народ. Головне — щоб наші помисли та справи служили єдності нашої етнічної та політичної нації, її стабільності та процвітанню. На цій основі й треба брататися.

Чи реабілітують на державному рівні колишніх воїнів УПА? Гадаю, так. А як же із минулим? Запитання дуже непросте. Так, у світі є випадки, коли сторони, що раніше ворогували, досягали примирення. Так було в Іспанії, Фінляндії, Польщі. Але там була зовсім інша ситуація. У нас же вона вельми складна та неоднозначна.

То що ж усе-таки робити? Насмілюся стверджувати: держава не повинна втручатися в цю «війну». До речі, свідомо реанімовану та безмірно роздуту протягом останніх років певними політичними силами.

Адже в нас був перевірений роками досвід непротиставлення українців одне одному за старими політичними відмінностями. Насамперед — не треба штучно роздувати пожежу. На мій погляд, завдання примирення треба віддати самим сторонам. Якщо вони на ветеранському рівні домовляться — це буде найкращий варіант вирішення проблеми. Не домовляться — отже, не можна домовитися, і не треба, як кажуть, ломитися у відчинені двері.

Сьогодні в живих залишилося зовсім небагато ветеранів Другої світової війни. Усі вони в досить поважному віці, з поганеньким здоров’ям і кепськими матеріальними статками. Вчинімо по-людськи: забезпечмо їм більш-менш гідне в соціальному та матеріальному сенсі життя. Нехай вони порадіють тому, що їхні діти та внуки — по різні боки окопів, не стріляють одне в одного, а всі зайняті дружною роботою з облаштування України, за яку вони, старі солдати, боролися колись по-своєму.