Вклонімося Шевченковим батькам

Вельмишановні добродії!

Цим зверненням до читачів я хочу привернути увагу до важливого питання у зв’язку з відзначенням 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. І ось чому.

У більшості з нас, нині сущих, Шевченко присутній, у чому немає найменшого сумніву, з колиски. У сьогоднішньому ж нашому соціальному збуренні його різко побільшало, як ніколи, у нашій спільній і особистій долі. Тарас Шевченко остаточно стає своїм, рідним кожному українцеві, а надто — простому людові й сьогодні до краю нужденному, як і сама сьогочасна багатостраждальна Україна. Зрозуміло, що кожен має право на власне бачення Шевченка — Поета і Художника, Людини й Особистості...

Але... Двохсотрічний ювілей від дня народження Тараса Шевченка маємо ознаменувати також вшануванням його батьків, у родині яких в селі Керелівка (нині с. Шевченкове) Звенигородського повіту Київської губернії 25 лютого (9 березня) 1814 року народився син Тарас. Як зазначав Шевченко в автобіографії («Лист до редактора «Народного чтения»), батька і матір він втратив «на восьмому році життя». Їхні могили розташовані в різних місцях: матері Катерини Якимівни Шевченко (Бойко) — в селі біля рідної хати, а батька Григорія Івановича Шевченка — на сільському цвинтарі. 9 березня тут відбулися урочистості по вшануванню родини Шевченків, яка подарувала світу генія української нації — сина Тараса.

...Пригадую, як я 1961 року прочитав у другому томі «Матеріалів до вивчення історії української літератури» літературознавчі статті про творчий доробок Т. Г. Шевченка. Мене, тоді студента, вразило, з яким сумлінням Іван Франко поставився до написання матеріалу «Тарас Шевченко» — то яким же далекоглядним він виявився сто років тому?! Його переднє слово із зазначеної статті й сьогодні тішить нас своєю правдивістю і рідкісною передбачуваністю, тому я його тут процитую:

«Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур. Він був простак і відкрив професорам новіші і свобідніші степені. Він терпів десять літ від російської воєнщини, а зробив більше для свободи Росії, ніж десять побідних армій.

Доля переслідувала його ціле життя, та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри в розпуку.

Доля не щадила йому страждань, але не стримала його радості, що била здоровим джерелом життя.

Та найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті — невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець».

Загальноукраїнське, вселюдське значення Т. Г. Шевченка сьогодні більш ніж очевидне. Хіба й тепер не зрозуміти, чому саме без Шевченка Україна — не Україна?!

Отож приходьте до могил батьків Великого Кобзаря. Разом із людьми вклоніться доземно їх світлій пам’яті. Відвідування місць, де минуло дитинство Тараса Шевченка, звідки він пішов у широкий світ, стане знаменною подією для всіх. Дійсно, кожна людина завдячує батькам своєю появою на світ. Хоча, ніде правди діти, ми — діти своїх батьків — не завжди це до кінця усвідомлюємо. Як нам бракує сьогодні високої культури в ті хвилини, коли хочемо бодай наблизитися до геніїв! Так, саме високої. Тут будь-яка неувага просто немислима, неприпустима. І немає їй жодного виправдання. Україна, її народ має право пишатися, що саме вона породила це диво — Тараса Григоровича Шевченка!

Прагнемо головного: аби кожний прилучився до нетлінних скарбів Шевченкового духовного Всесвіту, його людської суті, щирої поетичної душі. Це дуже важливо! Ми, особливо за останні роки, так багато чули про постать і творчий доробок Шевченка, що мимоволі почали думати, нібито все про нього знаємо. Це не так. Якщо ми щось і знаємо, то настільки мало, що краще взагалі не зізнаватися.

Перегорніть «Кобзар» ще і ще раз, і ви неодмінно зачаруєтесь «землі козацької красою», яку з такою всепроникливою силою й любов’ю оспівав і явив нам Великий Кобзар.

Дай-то Боже!