Внесок кіровоградської літературознавчої школи

В історії національно-державного відродження, в українській літературі постать Володимира Винниченка виняткова. Відкривати, пізнавати його можна по-різному. Одні вбачають у ньому історика, політика, для інших — це письменник, а ще для деякого — художник. Творча спадщина В. Винниченка є цікавою як для літературознавців, так і для істориків, філософів. Багатогранність життєвого шляху Володимира Кириловича ускладнює опанування його творчого набутку.

Процес повернення письменника на Батьківщину розпочався з ініціативи професора Григорія Костюка й Української Вільної Академії Наук США. Адже після смерті Володимира Винниченка його надбання перевезли до Нью-Йорка і здали на тимчасове зберігання до архіву Російської та Східноєвропейської історії Колумбійського університету. Розалія Яківна, дружина митця, заповідала, що архів має бути переданий Україні безкоштовно, коли вона стане вільною і демократичною державою. Було створено «Комісію для вивчення та публікації літературно-мистецької спадщини В. Винниченка». Г. Костюк фактично зберіг і упорядкував особистий архів письменника.

У шістдесятих роках ХХ століття активізувалися спроби «повернути» письменника в загальний літературний процес. «А як без Винниченка бути з історією української літератури?» — запитував І. Дзюба в трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який вийшов у світ 1968 року. М. Мольнар, чеський і словацький літературознавець, україніст, закликав до перевидання творів Винниченка (стаття «Забутий письменник? (кілька думок про письменницьку долю В. Винниченка»). Цю думку підтримував і О. Гончар, тодішній голова правління Спілки письменників.

Ще більше пожвавлення інтересу до творчості В. Винниченка відбувається наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. За сприяння УВАН у США була видана праця «Володимир Винниченко. Анотована бібліографія», в якій В. Стельмашенко класифікував, описав і прокоментував кількісний склад винниченкознавчих розвідок. 27 квітня 1989 року у Спілці письменників України відбулося засідання, присвячене життю і творчості В. Винниченка. Матеріали обговорення «Володимир Винниченко — повернення» були опубліковані в журналі «Радянське літературознавство» (№7, 8). У цей час до України повертається частина архіву Винниченка, книговидавці почали друкувати невідомі й перевидавати відомі раніше твори. Саме це стає поштовхом до переосмислення творчої спадщини Володимира Кириловича, у вивченні якої визначальне місце посідає кіровоградська літературознавча школа. Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття з’явилися наукові дослідження В. Марка, Г. Клочека, В. Панченка і С. Михиди. Розвідки вчених про свого земляка послужили основою для фахового вивчення творчості митця в Україні.

Перші Винниченківські читання, які відбулися 1990 року (до 110-ї річниці від дня народження письменника) на базі Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. Пушкіна (нині — Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка), активізували наукові дослідження.

Детальніше зупинімося на працях В. Панченка. Звернімо увагу на слова літературознавця: «1992 року мені пощастило побувати у Франції, в містечку Мужен, де 17 останніх років мешкав Володимир Винниченко, і привезти звідти колекцію його особистих речей (зберігаються в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї).

Наступного року режисер В. Мощинський зняв за моїм сценарієм документальний фільм «Голгофа Володимира Винниченка» (1995 року Український фонд культури відзначив його премією імені В. Винниченка).

Таким чином виник у мене і науковий інтерес до творчості цього письменника: я чимало написав про нього...»

n 1994 року завдяки зусиллям В. Панченка вийшла у світ книжка В. Винниченка «Раб краси», яка містила ґрунтовну передмову, повість, оповідання, щоденникові записи, унікальні критичні матеріали для старшого шкільного віку.

n 1998 року Володимир Євгенович здобув премію імені О. Білецького за цикл статей про життя і творчість В. Винниченка, надрукованих у періодичних виданнях упродовж 1997 року.

n 2005 року за книжку «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок» літературознавець удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.

У дослідженні В. Панченка «Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900 — 1920 рр. у європейському літературному контексті» проза і драматургія розглядаються у зв’язку з тенденціями розвитку найбільш визначних явищ європейської літератури наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Видання «Бо я — українець»: Літературний портрет Володимира Винниченка», в якому літературознавець розповідає про незвичайну долю письменника, вийшло в серії «Урок української».

Ґрунтовно розглядаючи культурно-історичні обставини життя в Єлисаветграді (нині — м. Кропивницький) і загалом в Україні початку ХХ ст., залучаючи матеріали з архівів України і США, аналізуючи розповіді очевидців, літературознавчі розвідки діаспорних та вітчизняних учених, В. Панченко в докторській дисертації та монографіях створює світоглядний і психологічний портрет митця. Публікації та виступи професора на цю тему завжди вирізнялися новизною.

Ще одним визначним досягненням кіровоградських літературознавців виявилися книги серії «Стилет і стилос трьох степовиків». Життя і творчість В. Винниченка, Євгена Маланюка та Яра Славутича в дослідженнях науковців В. Панченка, Л. Куценка, В. Марка, С. Михиди, О. Гольник, С. Присяжнюк — це своєрідне проникнення в таїну особистостей митців-емігрантів.

Завдяки літературознавчим розвідкам кіровоградських науковців читач, небайдужий до минувшини степового краю, вирушає в цікаву подорож-відкриття, подорож у творчий світ прозаїка і драматурга. Маємо нагоду поглянути на В. Винниченка під зовсім новим кутом зору, осягнути його літературні здобутки.

Оксана ГОЛЬНИК, доцент кафедри української літератури факультету філології та журналістики ЦДПУ імені Володимира Винниченка, в дослідженні «Топографічна локалізація подій в оповіданнях В. Винниченка» зауважує: «Міський сад, Босяцьке провалля, Інгул, Болгарська церква, Сінна площа, вокзал, трамвай — це Єлисаветград дитячих спогадів В. Винниченка, відтворений ним в оповіданнях про дітей. Літературна подорож цими місцями — безцінний матеріал для вчителів, студентів-філологів та істориків, стимул, який спонукає юних кіровоградців звернутися до «Намиста» В. Винниченка і пройтися разом з його героями-бунтівниками Єлисаветградом, яким він був наприкінці ХІХ століття, створити образ дитини — шукача пригод, благородного розбійника чи то звичайного «халамидника», в яких прозирають риси самого письменника».

Доктор філологічних наук, винниченкознавець Володимир Євгенович ПАНЧЕНКО зазначав: «Від Єлисаветграда до Мужена простяглася життєва дорога Володимира Винниченка. На вершечку альпійської гори, з якої видно Середземне море, — його могила. Він хотів небагато — лише щоб його почули і постаралися зрозуміти. Знав, що людина — це подорожній, який відвідує світ, щоб потім розчинитися в безвісті...»ь