Волію бути серед небайдужих
Хай вибачить мені незрівнянна харків’янка Олена Маркосян, але... Кажучи твердим чоловічим діалектом галичан, «хлоп мусить, бо ‘го кашель дусить». Викликає його наша прекрасна «наїзниця», яка так підкуплюче щиро й довірливо, з істинним талантом спокусниці вже тривалий час у різний спосіб проповідує доволі ризиковану ідею активної пасивності «нормального обивателя», його неучасті у громадських справах з присутністю влади. Я вже якось писав про це («Ми і Вони: рандеву ображених» у «Дні» №137, 2000 р.) .
Відтоді потрапляло на очі й інше подібне, у нашому ж таки «Дні», вже цьогорічному. Скажімо, той же «Мовчазний Харків» пані Олени 21 лютого і зовсім недавно її «Прощання слов’янки» у номері від 7 березня ц.р. Продовження буде?
А я запитую: це що, добре, що «носимо дорогу нижню (спідню? — Д.К. ) білизну і плювати хотіли на погані дороги, тому що джипи по них їздять не слабкі»; похвально — не боротися «з дурістю», не любити «політики», не йти «в пікети», а мовчки спостерігати за всім у незворушній позі «премудрого піскаря»; хто хоче «битися» — нехай «б’ється», мовляв, «нас зовсім не цікавить усе те, що вони роблять»?.. (А ще пригадується торішнє: «Що людям варто кинути до урни ще якогось там папірця — та нічого! На, дорога і державна владо, візьми і відчепися — не до тебе»)...
Називаю це лукавим кокетуванням з владою, фрондерством розгубленого обивателя, який воліє хотіти, а не бути, говорити, а не діяти. Суто по-нашому!
Рік тому я вже цитував у «Дні» славного Перикла, ватажка Великого покоління еллінів, проповідника відкритого демократичного суспільства: «Ми вважаємо людину, що не цікавиться державою, не нешкідливою, а некорисною». Я теж так думаю: людина, яка не ставить перед собою високих цілей і стандартів, задовольняючись своїми «поганими дорогами», живе у своєму егоїстичному світі за принципом «зовнішнє мене не обходить», — позбавлена раціоналізму і, справді, некорисна ні для себе, ні для суспільства. Чинник деградації, а не творення.
Волію бути серед активних небайдужих.
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Нам здається, що наша авторка Олена Маркосян теж знаходиться серед «небайдужих» — тільки має власні погляди трохи іншого спрямування, ніж вважає за потрібне мати шановний Дмитро Карп’як. І саме ця різка, нетотожна небайдужість наших громадян, можливо, і є засобом формування повноцінного, об’ємного громадянського суспільства, як є його ознакою, безумовно, і полеміка різних поглядів на те, як прожити так, щоб не було «мучительно больно...» Тож — чекаємо нових роздумів.
