Волинська трагедія: просимо прощення і прощаємо

У найближчі дні, а саме 14 липня, має відбутися подія в релігійному житті двох сусідніх народів (українського та польського), під час якої очільники двох конфесій (з українського боку — греко-католицької, з польського — римо-католицької) від імені своїх вірян будуть просити прощення одна в одної за події, скоєні на Волині в 1943 р. Плануються також заходи державного рівня, приурочені до цих подій.

Такі прохання про взаємопрощення — це вкрай необхідні дії, які потрібні для встановлення цивілізованих стосунків між двома сусідніми народами. Зрозуміло, що альтернативи їм не існує.

Кілька днів тому на цю тему на одному з каналів українського телебачення йшла передача, у якій дві відомі в Україні особи (екс-президент Л. Кравчук та професор М. Попович) також висловилися за необхідність такого взаємопрощення. Крім того, як стало зрозуміло з контексту їхніх виступів, вони вважають, що на цьому варто поставити крапку й припинити обговорення цього питання, оскільки детальніше його дослідження призведе до «роз’ятрювання» ран, що ледь починають загоюватися.

Звичайно, «роз’ятрювати» рани в жодному разі не потрібно. Але виникає інше запитання: а чи мають бути названі організатори цієї трагедії? Бо, коли ми їх не називаємо, то виходить так, що маємо злочини, маємо їхніх виконавців, але відсутнє покарання тим, хто ці злочини організовував і виконував.

Чи відповідає прощення без покарання винуватців нашій моралі? Чи не даватиме це майбутнім політичним і державним діячам «карт-бланш» на повторення аналогічних злочинів?

Якщо ми кажемо, що це відповідає нашій моралі, тоді виходить, що й за злочини нацизму й сталінізму ми також — за аналогією — повинні попросити одні в одних прощення, а імені організаторів цих злочинів не називати (нехай собі наші генералісимуси й фюрери спокійно сплять вічним сном!). Але, як відомо, свого часу світова спільнота з цим не погодилась: ми добре знаємо, що організатором злочинів нацизму був А. Гітлер, а організатором злочинів більшовизму — Й. Сталін. Та й поплічники їх також добре відомі. Інша річ, що організаторів злочинів нацизму поіменно назвали на суді в Нюрнбергзі, а організаторів більшовицьких злочинів, на жаль, не судили ще до цього часу. Але імена, як бачимо, усім добре відомі.

Якщо ми будемо рухатися так і далі, то кожен із тих, хто вчинив злочини супроти цивільного населення (а це різновид злочину супроти людяності), буде знати, що в майбутньому його нащадки будуть просити одні в других прощення і цим все й обмежиться, а самі злочинці залишаться безіменними. Але ж це «розв’язуватиме» руки майбутнім політикам-злочинцям чи державним особам-злочинцям, які будуть знати, що історія все спише з них за принципом: ліс рубають — тріски летять.

Думаю, така позиція є неприйнятною для громадянського суспільства як українського, так і польського. На мою думку, навіть попри можливість деякого «роз’ятрювання» минулих ран, ми повинні обов’язково назвати імена тих, хто став організатором Волинської трагедії, причому незалежно від того, з чийого боку виходила така ініціатива — чи з українського, чи з польського.

Мені видається, що для цього на міждержавному рівні урядами України та Польщі на паритетних засадах має бути створення комісія з істориків (наприклад, від України — з науковців Інституту історії НАН України) та працівників служб безпеки (наприклад, від України — зі слідчих Служби безпеки України), які повинні дослідити це питання, вказати першопричину, яка послужила поштовхом до вбивств серед цивільного населення, а також назвати імена організаторів цього злочину. При цьому я маю на увазі не рядових виконавців цього злочину (вони були зв’язані військовою присягою, хоча, зрештою, виконання злочинних наказів також є пособництвом злочину), а саме тих «високих» чинів, які приймали й видавали відповідні директиви.

У наш час покаранням за волинські злочини має бути не кримінальне засудження цих організаторів-злочинців (передбачаю, що практично всі вони вже спочивають у Бозі), а оприлюднення їхніх імен. Це повинно стати найбільшою карою за десятки тисяч невинно убієнних українців та поляків. Зрозуміло, що ця кара морально частково впаде й на голови нащадків цих злочинців. Але злочин є злочином, і кару за нього злочинці — хоча б у пам’яті свого народу — повинні нести.

Чи готові ми — українці й поляки — до оприлюднення імен наших злочинців? Адже називати злочинців серед іншого народу значно легше! Чи готові ми і після цього просити одні в других прощення за десятки тисяч невинно убієнних?