Вони не відають, що творять
Переповнена почуттями, що спонукають мене до написання цього листа.
Намагаюся зрозуміти позицію Європарламенту щодо присвоєння звання «Героя України» Степану Бандері. Не можу збагнути, як ця міжнародна організація, платформою якої є орієнтація на загальні цінності, демократію, самовизначення народів, осуд тоталітаризму, робить спроби зрадити цим засадам. Це схоже на політичну корупцію. У Росії дуже довгі щупальці.
Питання: на чиїй території діяв Степан Бандера? — На своїй рідній землі, яку топтали ненависники українського народу, які намагалися і намагаються й сьогодні мати вплив на нашу державу.
У 1947 році, коли в Україні був голод, люди зі сходу й центру їздили в Західну Україну, щоб роздобути харчі, завдяки чому зберегли свої сім’ї від голоду. Знаю по своїй родині. Дяка Богу, що «червоні слідопити» прийшли на землі Західної України набагато пізніше, ніж на всю іншу її територію. Якби в Західній Україні не було такого протистояння комуністичному режиму, 1947 рік міг би мати ознаки 1933-го.
Прикро, що в нашій державі є сили, які не переймаються її внутрішніми проблемами, намагаються нав’язати суспільству своє тлумачення історичного минулого України. І як не дивно, ці тлумачення співпадають із політикою нашого північного сусіда. Мова йде про клопотання представників Донецька, які також прагнуть відміни указу про нагороду Степана Бандери. Вони впишуть себе в сторінку історії, але ця сторінка буде чорна й остання. На першій сторінці (навіть якщо закон буде відмінено) назавжди залишаються Степан Бандера і Роман Шухевич, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, бо вони відданим служінням своєму народові в жорстоких умовах проклали дорогу, окроплену своєю кров’ю, до незалежної України, яку ми сьогодні маємо. Сподіваюся, що в Україні вистачить сил, які здатні відстояти й зберегти цю незалежність.
Якби тим, хто сьогодні пропонує відміну указу про нагороду С. Бандери, прийшлося виборювати нашу незалежність, тоді вони могли б оцінити хто є хто. Впевнена, що вони далекі від таких ідеалів. Вони з’явилися «на все готовеньке», не маючи уяви про ціну цих надбань.
Усі протиріччя, які вирують у нашому суспільстві, — це наслідки тієї політики, яку проводила і проводить Російська імперія відносно України, це наслідки змови Сталіна й Гітлера про розподіл Європи. Звичайно, Росії в сучасному світі хочеться виглядати «біленькою й пухнастою», але кров дуже тяжко і довго змивається, а змити її можна тільки каяттям і відмовою від агресивної політики, яку вона застосовує до ослаблених нею ж народів (Грузія, Чечня, Україна).
Та частина нашого суспільства, яка поглядає на Кремлівську зірку і сподівається, що вона її зігріє своїм рубіновим сяйвом, повинна зрозуміти, що тільки рідна українська земля, яка є колискою її дідів і прадідів, на якій зростають її діти й онуки, повинна бути тим найціннішим скарбом, який треба боронити від всіляких зазіхань і розбудовувати свою державу, щоб вона була економічно сильною, високодуховною, щоб ми стали єдиною нацією, яка здатна буде протидіяти всіляким викликам. Тоді нас не будуть залякувати, шантажувати, нас будуть поважати в світі.
