Втрачені культурні цінності. Чи втрачені вони назавжди?
Коли в 1991 році Україна стала незалежною і тим самим здобула статус самостійного суб’єкта міжнародного права, перед нею постала проблема вирішення багатьох нагальних питань. Це, перш за все, створення власного істеблішменту, який зміг би гідно представляти нашу державу за кордоном; адаптація національного законодавства до загальновизнаних норм та стандартів; прийняття ще й досі не прийнятих кримінального та цивільного кодексів як запоруки надійного алібі для молодої української демократії на міжнародній арені. Вирішення цих та інших нагальних проблем наклало відбиток на хід розв’язання такого важливого, на перший погляд, завдання, як повернення незаконно вивезених культурних цінностей. Проте поступово, синхронно з розвитком власної незалежності, ми усвідомлюємо вагу і значення повернення культурних цінностей в Україну.
Кожна держава намагається утвердитися в декількох аспектах: економічному, військовому, культурному... Для останнього, власне, життєво необхідна акумуляція національних цінностей, їх збереження та відновлення. Звичайні люди, не фахівці політології «чули і знають» про ту чи іншу державу саме завдяки її культурному надбанню: Італія — Леонардо да Вінчі, Нікколо Макіавеллі... Німеччина — Кант, Ніцше, Шиллер... Англія — Шекспір, Байрон... Для українців саме час задуматись над тим, що ми несемо усьому світу, чим ми довели свою самобутність і на що ми здатні?..
Після таких роздумів зазвичай настає пустка, вакуум, який можна заповнити лише наполегливою і самовідданою працею. Ця праця не під силу всім, проте хто це може робити, робити це зобов’язаний. При уряді України діє Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон, яка, власне, і займається проблемою повернення культурних цінностей. Завдяки цій службі в Україну повернено чимало цінних здобутків української культури. Останній з них, чи не найцінніший, — фрески Михайлівського Золотоверхого, про повернення яких уже досягнуто згоди.
Проте якими б наполегливими не були урядовці, все одно їм не вдасться зробити те, що вони могли б зробити при всезагальному розумінні цієї проблеми. Українські громадяни не повинні стояти осторонь цих процесів. У багатьох з нас чи наших батьків були незаконно відібрані культурні цінності, про право власності на які збереглися документи. Такі випадки траплялись як за часів німецької окупації, так і за радянської влади. За умов демократії існує можливість відстоювати свої права у будь-кого, при наявності відповідних доказів. А робити це можна не тільки шляхом звернення до державних служб, а й до приватних юридичних фірм.
Так уже сталося, що в народі існує стереотип, який не дозволяє звернутися до фахівця юриспруденції так само, як до фахівця медицини чи ремонту одягу, хоча ціна у першому і другому випадках часто буває однакова. Не потрібно боятися відстоювати свої інтереси в суді, коли маєш на це повне право. Сучасні умови існування вимагають від нас сучасного способу мислення. Повертаючи втрачені культурні цінності для себе, ми їх повертаємо і для держави. Наприкінці тисячоліття у всьому світі відбувається процес взаємної реституції, який обумовлений усвідомленням необхідності повернення культурних цінностей країнам, звідки вони були незаконно вивезені. Україна, будучи європейською державою, не може стояти осторонь процесів, що відбуваються на Європейському континенті. Громадськість України повинна активно реагувати на все, що відбувається в безпосередній близькості від її кордонів і що потім прямо чи опосередковано може мати вплив на нашу державу.
Багато хто поскаржиться на те, що закони в Україні діють не досить чітко, аби можна було на них покластися. Проте не слід забувати: по- перше, при вирішенні такого роду спорів справа буде стосуватися й іншої країни, де закони діють, можливо, набагато краще, ніж у нас; по-друге, такими справами повинні займатись професіонали, які досконало володіють юриспруденцією і реально оцінюють свої можливості. Потрібно перестати дивитись на культурні цінності, як на щось недосяжне, адже кожна річ, навіть якщо вона має всезагальне значення, повинна мати свого безпосереднього законного власника.
