«Ви не володієте державною мовою?»
Таке запитання інколи ставлю чиновникам, котрі відразу починають говорити українською. Не пам’ятаю жодної суперечки. Свідомість реагує так, як слід. Якби таке запитання поставила сама влада, проблема давно б зникла. Але, на жаль, в самій законодавчій владі є особи, які вперто стверджують відсутність українських ідеї, духу, нації, мови... і навіть держави.
Базікання про рідну мову, хто коли її душив, мало втішає, бо сьогодні таке її масове придушення — преса, радіо, телебачення, школа... — якого вона не знала за всю історію свого існування. Інакше бути не може, куди б не повернув дишло: інформаційний простір «влада» віддала сусідам, для нас же навчає мільйони «чужомовців» за рахунок свого жалюгідного бюджету. Для україномовного навчання не вистачає грошей! Парадокс? А може, й ні. Сьогодні є те, чого не було раніше, — суверенітет. Формально ми не підзвітні татарам, полякам, литовцям, росіянам, а фактично ліземо останнім у пащу, як жаба гадюці. Справа тут не в місіонерських діях іноземних мов, а в тому, що «влада» України не може чи не хоче зрозуміти: проблеми російської мови — в Росії, а української — в Україні, і кожна має право захищати свої інтереси. Вивчати провідні мови світу вкрай необхідно зі зрозумілих причин, що не означає забувати рідну, як окрему самобутню, яскраву, духмяну квітку у світовому букеті культур.
Що ж стосується російськомовних областей, то це справжнісінька брехня. У них російськомовності не більше, ніж марсіаномовності. Від їхнього «ми руські» вуха в’януть. Насправді залишаються вони хуторянами-українцями, позабували рідну мову й не вивчили російської, втратили тільки уявлення, хто вони є. «Чи ми українці, чи хохли, чи руські, чи кацапи — грець його знає. А може, ми татари, тут багато татарських могил — Савур-могила, Юнькина могила, а ще безліч безіменних. Ти ж сам їх розорював на «ХТЗ» та «Універсалі» (назви тракторів), то може, там лежать наші предки?» Так відповідають мені земляки й родичі в Донецькій, Луганській, Ростовській областях та Краснодарському краї. Не варто говорити, хто понівечив українців, а хто виправить трагедію великого народу. До речі, читаючи Нечуя-Левицького, я був приємно здивований. Він писав мовою Київщини і навколишніх регіонів. Завдяки письменникові я згадав багато забутих слів рідного мені «російськомовного» району. Ну а як тамтешні українці ставали росіянами, то це дуже просто: «Какую школу окончил(а)? — «Русскую» — «Значит, русский(ая)». Хіба українській владі хтось заважає вжити «простих і чесних правил»?
Конституція проголосила українську мову державною. Мови нацменшин — рівними. Інакше не можна розуміти, коли одна із нацменшин стає «вищою», «кращою» за інші. Та всі добре знають, що гідність і рівність кожної людини, нації, народу — від Бога, без будь- яких відмінностей. Тоді чого ми готуємо державні документи українською і російською мовами, а інші мови не використовуємо? Це приниження честі інших нацменшин: татар, поляків, греків... і до 100! Дурниця? Згоден, якщо буде одна державна і ніякої «офіційної» мови, то жодна нація не буде принижена. А росіяни, поважаючи себе та інші нацменшини, керуючись здоровим глуздом, запобігаючи провокаціям проти себе, повинні зрозуміти і відмовитися від «привілеїв», наданих їм українською Конституцією.
Насамкінець декілька міркувань.
1. Усі громадяни України навчаються державною мовою, державним коштом.
2. Усі нацменшини — громадяни України вивчають рідну мову в недільних школах власним коштом, а також утворюють національно-культурні об’єднання (центри тощо) для розвитку і збереження національної ідентичності.
3. Вивчення провідних мов світу, їхній склад, об’єм визначає держава, керуючись національними інтересами.
