«Виборюємо не євроінтеграцію, а реальну незалежність»

Василь Нагорний, адвокат, волонтер:

— В АТО сьогодні знову втрати — два загиблих Воїни. В новинах— це лише цифри, в родині бійця —  чорні хустки, в селі (місті) — траур, а в країні що? Погодьтеся, пробігаємо очима по сайтах, зупиняємо погляд на такій новині, в кращому випадку помолилися за душу невідомих Воїнів — і все. Далі — хто на дискотеку, хто в гості, хто гуляти... Напевно, так і має бути, життя ж триває, тим більше, важко перейматися долею того, хто безіменний... Та і в кожного свій поріг. Але у масштабах держави це повинно якось відчуватися. Поки ми не почнемо цінувати кожну людину своєї держави, як рідного сина, — доти...

Якось священик, капелан, сказав мені: «Господь дав знак владі, на інавгурації Президента, коли солдат, втрачаючи свідомість, випустив карабін і став на коліно, але таки пересилив себе — встав! Так і армія наша піднімається. Але поки влада перед загиблими солдатами не стане на коліна, не почне поважати живих — доти не буде рівноваги і спокою». Чесно, якби була моя воля, я б просто в центрі Києва і обласних центрах поставив би велике табло, де б вівся лік загиблим, а поруч безперервно щоб ішли прізвища. І щоб сумні дзвони били в унісон, якщо загинув боєць, нагадуючи всім, що ми святкуємо день народження в спокої, бо там, на сході, гине Воїн... Звичайно, можливо, це дурна ідея, можливо, якось інакше, але треба, щоб це все не завершувалося банальними цифрами. Зрештою, виборюємо ж зараз не євроінтеграцію, не безвіз —  виборюємо зараз реальну незалежність. І коли цифри на такому табло перестануть мінятися — тоді вона настане...

Жанна БIЛОЦЬКА, журналіст (Володимир-Волинський):

— Із запровадженням довгоочікуваного безвізу неприємно вразили довжелезні черги у Володимир-Волинському РВ УДМС. А ще більше — бюрократична система, яка ніяк не може викорінитися звідти. Або не хоче. У цьому мала нагоду переконатися сама, коли оформляла біометричний паспорт. Простоявши у черзі дві години за заявою, спіймала облизня, бо невідомо з яких причин приймали лише двадцять осіб, а я була двадцять третьою. Разом зі мною залишилися тупцювати ще кілька людей. На наші прохання видати ті кілька бланків, отримали відмову. Не почули відповіді й на запитання: де вказано, що у день приймають лише двадцять людей, і чи є можливість записатися на завтра? І якби не наша наполегливість, мабуть, так би і пішли ні з чим. Зрозумівши, що не збираємося здаватися, нам дозволили написати заяви і здати документи на оформлення паспортів. Однак шокував факт, що сам начальник міграційної служби не тільки видавав деяким громадянам бланки, а й супроводжував їх у кабінет, де відбувалось оформлення. При тому іншим відмовляв і радив прийти наступного дня.

Як згодом вдалося дізнатися, міграційній службі було запропоновано перейти працювати у модернізований ЦНАП, відкриття якого відбулося нещодавно. Більше того, на переїзд дало згоду і обласне керівництво. Але чомусь працівники служби не поспішають це робити. Чи не тому, що там усі операції відбуватимуться відкрито і прозоро, із запровадженням електронної черги? Бо після того, що довелося побачити на власні очі, напрошується висновок: їм це невигідно. А ще прикро визнавати, що у державі так нічого і не змінилося, незважаючи на Майдани та війну, в якій загинули тисячі співвітчизників за краще і нове життя, якого поки ми не бачимо.

Анатолій ЖОЛОБ, гайківський сільський голова (Турійський район):

— У кінці жовтня — на початку листопада мають, врешті, відбутися довгоочікувані селами нашої сільради вибори в об’єднаній територіальній громаді в Овадно. Це — село сусіднього, Володимир-Волинського району, і саме у цю ОТГ і мають  увійти наші Гайки. Для нас спілка з Овадном — найкращий варіант. Села, віднесені у 60-х роках минулого століття до нашої сільради, споконвіку були не турійські, а володимир-волинські. Але потрібно було тоді формувати Турійський район — так вирішили, а що, певно, бракувало сіл, населення, то Гайки, Ягідне, Замости, Руду віднесли до Турійського району. Але навіть Замости ближче до Володимира-Волинського, ніж до Гайків, центру сільради! Наші люди лікуються у Володимир-Волинській лікарні, наші діти навчаються у школах Володимира-Волинського, ми маємо з цим містом, із селами Володимир-Волинського району значно краще транспортне сполучення, ніж з Турійськом. Не тішу себе, що за рік-два вдасться вирішити всі проблеми, але це великий крок у правильному напрямі. Покращиться медичне обслуговування. В нас немає медика, і приміщення ФАП вимагає ремонту.

Наталія ШЕПЕЛЬ, Луцьк:

— Отако, взяли та й відсвяткували всім миром 40-річчя будинку, в якому живемо. Самі написали сценарій, запросили людей, згадали цікаві факти (як-от, хто першим у нас народився і вийшов заміж чи одружився). Згадали всілякі свої ігри, першого сантехніка (був такий вправний, що старожили пам’ятають його досі), що «Салют» називався колись «Універсамом», що нас кликали додому з балконів таким характерно-протяжним «Додоооооому»... Найповажніших згадали. Тих, кого серед наших сусідів уже немає — теж. Поговорили про те, що ми живемо на території колишнього села Гуща і що наш двір повен плодових дерев — то його спадщина... А ще в нас мешканці перших поверхів мають найгарніші квітники і дуже ретельно про них дбають: це все раювання починається ранньою весною і закінчується пізно восени. Ну, а я вкотре віддала належне батьковому життєлюбству: варто заграти музиці (до нас приїздив гурт «Барви») — як усе... І потанцьований, і розцілований. І настрій і собі, й людям.