Як чиновники піклуються про свій імідж
Переглядаючи недавно деякі всеукраїнські газети, я натрапив у них на фотографії, які водночас і здивували мене, і обурили. І навіть розсмішили. Я ніби перенісся у другу половину XX століття, пригадавши один цікавий факт. Тоді саме входило у моду партійних чиновників перерізання стрічок при відкритті різних культурних, освітніх, побутових закладів і виробничих об’єктів. І у тижневий план одного компартійного секретаря районного масштабу завідуючий відділом пропаганди й агітації постійно вписував пункт «перерізання стрічок».
— А якщо не буде такої нагоди? — запитав я.
— Щось придумаємо...
І справді, придумували. Тим більше, що різних об’єктів, і зокрема виробничих, тоді будувалося у селах чимало — від шкіл до корівників і свинарників. А одного разу дійшло до того, що спритний райкомівський функціонер перерізав навіть стрічку на так званих вхідчинах (новосіллі) у новий будинок однієї доярки. Про це повідомили у своїх репортажах районна й обласна газети та радіо. Хоч до спорудження будинку, який сім’я зводила сім років, він не мав жодного стосунку. Більше того, навіть відмовив свого часу чоловікові доярки у проханні купити дешево шифер для покриття, мотивуючи тим, що він не працював у колгоспі, а «прилаштувався» кіномеханіком у сільському клубі.
До речі, активна участь у перерізанні стрічок для того партійного чиновника не пройшла повз увагу вищого керівництва — згодом він перемістився у кабінет секретаря обкому компартії, де й зустрів початок незалежності. Виявляється, що його показову метушню із перерізанням стрічок оцінили не інакше, як «заслугу районної партійної організації у широкому розгортанні будівництва на селі».
Не знаю, як склалася подальша доля того партійного чиновника, але зерна показухи, посіяні в ті вже далекі роки такими, як він (а їх були тисячі), досі рясно сходять. І не так важливо, чи є у робочих планах згаданий пункт, але подібні акції в особливій шані багатьох нинішніх керівників різних рівнів. Все відкладуть, усі заходи перенесуть, а то й скасують зовсім, але в церемонії перерізання стрічки (презентації) обов’язково візьмуть участь, видавши це за подію районного, обласного чи всеукраїнського масштабу. Хоч за своєю суттю це буденна справа, рядовий факт. І ніяка не надзвичайна, а тим більше не особлива подія наддержавного значення. Їх сотні, тисячі відбуваються у повсякденному житті. І кожна по-своєму значима, важлива, життєво необхідна, в першу чергу для людей. А отже, поява її в тому чи іншому місті чи селі не потребує гучного галасу, метушні, тим більше додаткових матеріальних затрат, насамперед для реклами.
У цивілізованих суспільствах поява престижних офісів, різних виробничих об’єктів, а у побуті — пральних машин, газових плит чи інших технічних новинок ніколи не була сенсацією, об’єктом особливої уваги. Тому що є речі, без яких людство не може розвиватися. Це той прогрес, про який радянські функціонери постійно говорили, але нічого для нього не робили. Прогрес, якому люди у розвинутих країнах не дивуються. І про який влада дбає у першу чергу, бо це її обов’язок. А не подачка з рук «барина», не подарунок, приурочений до якоїсь дати. І тим більше — не привід для рекламування того чи того представника влади, а в період передвиборних кампаній — відвертого піару.
Цитую дослівно із газети: «Подія обласного масштабу сталася днями в селі Мала Токмачка Оріхівського району Запорізької області — в село, якому ось уже виповнилося 232 роки, прийшов газ. Прийшов з відповідними урочистостями і поважними гостями. Хоча можна сказати твердо: селяни самі потурбувалися про блакитне паливо у своїх домівках».
Додам: пішло на це вісім років і більше ніж 1 млн. грн, з яких 900 тис. сільські жителі взяли у кредит, ставши учасниками обласної державної програми «Сільське подвір’я». Але цієї голубої мрії дочекалися мешканці лише 235 домівок, які оплатили цю газову оборудку із своєї кишені. А всього у селі понад 600 бажаючих. І у який спосіб вони отримають паливо? Розв’язання цієї непростої задачі бере на себе сільський голова Микола Лавренко, який з першого дня обрання на цю посаду питання газифікації села, в якому три тисячі жителів, зробив пріоритетним. І домігся свого.
Ось він і мав би бути головним і «поважним» на цій події. Але ж ні, такими виявилися голова облдержадміністрації Борис Петров і голова облради Павло Матвієнко. Саме їх фото- і телекамери зафіксували під час запалювання газового факела. Який стосунок обидва чиновники мали до цього, ніхто із жителів села так і не зрозумів. Тим більше, що, наприклад, губернатор області працює на цій посаді всього кілька місяців і про те, що жителі села Мала Токмачка десятками років чекали блакитного вогника, дізнався, по суті, перед цією почесною місією, яку вирішив очолити.
Звичайно, радість у селян велика. Але вона була б удесятеро більшою, якби ця мрія почала здійснюватися ще 40-50 років тому. Саме тоді, як Україну помережили газові труби і на її землях загорілися перші газові родовища. Для кого? Наївні селяни думали, що й їх не обмине цей прогрес. Але про села тоді не думали. Важливішим був імідж СССР серед країн соцтабору. А наші селяни так і продовжували користуватися вугіллям, дровами, хмизом, торфом і навіть соломою для опалення будинків, приготування їжі і т.п. Майже 70% жителів сільських населених пунктів і досі мріють про газ і здебільшого самотужки вирішують цю проблему. Влада взяла на себе легшу ношу — публічно перерізає стрічки, запалює газові факели і на свій розсуд не зовсім прозоро маніпулює цінами.
Тож, як на мене, те, що відбулося у Малій Токмачці — ніяка не урочиста «подія обласного масштабу», а скоріше всього — акція повернення владою боргу селянам.
Інший губернатор, уже Київської області, Анатолій Присяжнюк об’єктом піару обрав земельні питання, які тут настільки обросли кримінальними вузлами, що для їхнього розв’язання і п’ятирічки буде замало. Та головне — почати. І він почав за підтримці рідної Партії регіонів, якій сьогодні все по плечу. Так ось, аби втихомирити жителів села Щасливе, які чотири роки біля міжнародної траси Київ-Бориспіль своїм наметовим містечком нагадували владі про викрадені в них різними шахрайськими способами акти на землю, вирішив демонтувати так званий «протестний офіс» (вагончик) взамін на акти. Сказано — зроблено. Процедура видачі документів досі триває. Але сам демонтаж за особистою участю губернатора і при підтримці усіх можливих ЗМІ подали як «подарунок нової влади». Хоч насправді — це теж повернення боргу. А точніше — визнання вини.
