Як «проукраїнські росіяни Криму» стають... українцями

На початку минулого року я уважно стежив за публікаціями «Дня», які стосувалися утворення розмовних клубів у великих містах південно-східної України. Вони стихійно виникали в Донецьку, Одесі, Нікополі, Херсоні, Дніпропетровську... Трішки згодом з радістю дізнався, що до акції долучилися й проукраїнські кримчани. Однією з них була етнічна росіянка Любов Калмакова. На жаль, відомі події перервали позитивні тенденції на півострові. Згодом стало відомо, що активна учасниця Євромайдану Люба Калмакова вимушена була покинути територію АРК і тепер живе у Львові.

Потік біженців із Криму став певним поштовхом для галичан, змусив мобілізувати ресурси і серйозно задуматися над кримською проблемою. Водночас і позитив з’явився: почав руйнуватися усталений стереотип про невисокий рівень патріотизму серед жителів півдня та сходу. Стало зрозуміло, що не так вже й важко об’єднати певну частину переселенців із Криму з тим, щоб з їхньою допомогою підняти на новий рівень патріотизм... ну, тих же галичан.

Запропонував Любі Калмаковій зробити перші кроки: провідати ветерана УПА, бахчисарайця Володимира Чермошенцева з тим, щоб утворити галицький «кістяк» кримського земляцтва, певне патріотичне ядро. Адже 87-річний Володимир Олексійович також навесні був вимушений покинути Крим. Було що кидати — непогана квартира в Бахчисараї, а ще ділянка землі й хатина, з якої було видно море... Однак своїм попереднім життям Чермошенцев відсікав «спокійні» варіанти власної старості, бо, живучи в Криму, постійно підтримував українську громаду і вважався невиправним бандерівцем. Шовіністи-аксьоновці, прийшовши до влади, не вибачили йому надмірної проукраїнськості, почали погрожувати розправою. Тепер ветеран УПА має тільки невеличку кімнату в Петриківському геріатричному пансіонаті, що під Тернополем.

«Я Б ВОЛІЛА БУТИ УКРАЇНКОЮ В КРИМУ, А НЕ У ЛЬВОВІ»

Люба погодилася їхати відразу. Вона не була раніше знайома з ветераном визвольних змагань, однак добре розуміла стан його душі. Бо й сама на початку березня поповнила багатотисячну армію «переміщених осіб». Між нею і упівцем прірви немає, розділяє хіба що вік і... відсутність бойового досвіду в Люби. Ну, й те, що мову українську вона спокійно вивчала у звичайній кримській школі, а не біля повстанських багать, як Володимир Чермошенцев. А от щодо українського патріотизму, то тут ще можна й позмагатися — у кого він вищий:

«Не тільки для кримських татар немає іншої батьківщини, окрім найдорожчого для них Криму, а й для мене також, — із сумом говорить 27-річна кримчанка. — Я вважаю себе кримською українкою, іншої батьківщини в мене немає. І це при тому, що мама в мене росіянка з Володимирської області. По татовій лінії я також росіянка, але... вже кримчанка й при тому — як мінімум, у третьому поколінні. Батьки — росіяни, але ж я сформувалася в незалежній Україні! Тому розумієте, наскільки ця земля мені дорога. Відчуваю себе українкою, але до Львова я виїхала не за власною волею, а вимушено. Свого життя без Криму не уявляю. Мені подобається Львів, але я б воліла бути українкою в Криму, а не у Львові. Найрідніша земля там, де народився. Мальовничі гори, безмежне синє море, чайки — мені цього в Галичині дуже не вистачає... Коли ми звільнимо Крим — а це рано чи пізно станеться, я неодмінно повернуся на землю моїх батьків, землю мого дитинства, землю, на якій знову зможу почуватися українкою».

ПАТРІОТИ НЕ ДАЮТЬ СКУЧАТИ ЧЕРМОШЕНЦЕВУ

...Зустріч кримчан була теплою. Ми зрозуміли, що в геріатричному пансіонаті до самотнього ветерана ставляться добре. Трішки менше ступенів свободи, зате ніхто не засуджує за український патріотизм. Скоріше навпаки. На ліжку кримчанина я побачив невелику записку з коротким текстом: «Пане Володимире! Студентство географічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка пам’ятає українських героїв, які йшли на смерть за волю, за соборність Української держави! Слава, якою ви себе вкрили, не померкне у віках. Із повагою — львівські студенти». Ну, такі повідомлення Володимирові Олексійовичу як бальзам на душу... В Криму цим не балували. Хоча... якби він в Криму не висовувався, не виступав на захист героїв УПА, то зараз перебував би не в геріатричному пансіонаті, а збирав би малину на власній дачі. Але не міг Володимир Олексійович змовчати, коли його Армію шовіністично настроєні кримчани несправедливо ганили. Адже саме УПА визволила його з німецького концтабору під Дубно! Нещодавно місцеві патріоти возили Чермошенцева на Рівненщину — на місця колишніх боїв. Дорога була поганою, хвилювань також вистачало. Не раз наверталися сльози, коли проїжджав місцями, де гинули хлопці. Бувало, що й на його руках гинули: «Ніколи я не чув з їхніх вуст слів, які свідчили б про розпач, зневіру, — каже ветеран. — Ніхто з них не шкодував, що став повстанцем. Перед смертю можна було почути тільки шепіт крізь стиснуті зуби: «мамо...», «боляче...», а ще гасло: «Слава Україні!» З цим гаслом вони й відходили у вічність, рідко хто забував про нього...»

«ЯКБИ БУВ ТРОХИ МОЛОДШИМ, ПОЇХАВ БИ ВОЮВАТИ НА ДОНБАС»

«Тепер мене хочуть запрошувати до шкіл, щоб я виступав перед учнями. І на Рівненщину можна було б поїхати з найбільш патріотичними підлітками. Але важко мені вже... тиск не дозволяє надовго відлучатися від пансіонату, дуже залежу від медиків, — говорить Володимир Олексійович. — Та й мало буде одного дня, щоб об’їхати всі місця боїв. Адже я воював на Рівненщині два роки, і рідко ми ночували на одному місці більше одного разу. Мене спочатку «кацапчуком» називали, бо я не знав жодного українського слова. Але повстанці завжди перевіряли новачка в бою; якщо не боїться, воює з ворогом як слід, значить — «свій». Мені повірили, і я намагався виправдати цю довіру. Але ж ми тоді надовго звільнили Волинь від окупантів! А тут я не можу спокійно дивитися, як гинуть наші хлопці на Донбасі... Якби був молодшим, неодмінно вирушив би туди, щоб прискорити звільнення України від чужинців. Знаєте, часом думаю: а може, я таки українського роду? Може, мої предки жили над Черемошем? Бо надто вже співзвучні прізвища... Та й село моє рідне на Поволжі називалося Лихоманка — російською мало б бути: Лихорадка. І голод там був, а він був переважно в українських селах, і батька мого вбили 1932 року на моїх очах... Не було в мене жодної причини любити радянську владу. А мій командир Георгій Чуйковський (він був сином священика, мав псевдо Юрко і командував Дубенською сотнею) замінив мені батька... Я зараз втратив рідний дім, зате не втратив Україну, а для мене це головне...»

Люба Калмакова уважно слухала Володимира Чермошенцева. Вона боролася за Україну на сімферопольських мітингах, але небагато знала про реалії повстанського життя. Мабуть, красномовним був її погляд, бо коли ми вже прощалися, літній кримчанин тихо шепнув мені: «Бережи її... бачу, що любить вона Україну...»