Як шануємо минуле, таке отримуємо сьогодення й майбуття

Рік за роком минає, прощаємось з роком, що відходить, і радісно зустрічаємо новий. Радіємо новому, покладаємо надії на новий… 

Але чи задумуємось над тим, скільком людям із завершенням року прийшлось завершити і земне життя? Іноді такі згадування є особливо щемливими та вимагають немеркнучої пам'яті.

Наприкінці грудня маємо сумні, але значимі, річниці відходу в інший світ славних наших героїв, котрі з кінцем року закінчили своє життя – життя, яке повністю посвятили Україні.

Мріючи про щасливе майбутнє, маємо їх пам'ятати!

23 грудня 1932 року у Львові в тюрмі, що звалась "Бригідки", поляки повісили революціонерів ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина.

Вони були членами спеціальної "Летючої Бригади", завданням якої була експропріація коштів польської держави на користь Організації Українських Націоналістів. Біласа і Данилишина заарештували за напад на пошту в м. Городку. Суд над ними набув широкого розголосу і став своєрідним потужним проголошенням української національної ідеї. Підсудні зайняли позицію борців за народну справу, не каючись у своїх вчинках, відмовилися від прохання про помилування, а в час страти голосно заявили, що вмирають за Україну. У момент їх повішення скорботно дзвонили дзвони в усіх церквах Львова. 

24 грудня 1979 року померла Галина Дидик, член ОУН, обласна провідниця жіночої сітки та організаторка Українського Червоного Хреста на Тернопільщині, згодом була зв'язковою Головного Проводу ОУН і довіреною особою генерала УПА Тараса Чупринки (Романа Шухевича). Мала псевда "Молочарка", "Анна".

Захоплена 5 березня 1950 року в с. Білогорщі під Львовом, разом з Провідником, встигла ковтнути отруту. Роман Шухевич героїчно загинув, а її органи НКВД повернули до життя, щоб здійснювати неймовірно жорстоке слідство, яке проходило у Львові і в Києві. Засуджена Московським ОСО на 25 років тюремного ув'язнення, яке відбувала у Володимирській тюрмі і в Мордовії. 

Звільнилася в 1971 році, відбувши 21 рік ув'язнення. І на волі терпіла багато переслідувань від совєтської влади. Померла 24 грудня 1979 р., похована в Бережанах. Нагороджена Бронзовим і Срібним Хрестами Заслуги.

27 грудня 1942 року загинула Галина Столяр, член "Пласту" та ОУН. 

У 1940 році арештована органами НКВД, учасниця відомого львівського "Процесу 59-ти", який відбувався в січні 1941 року. Спочатку засуджена до розстрілу, але "помилували" до 10 років, відправили з групою засуджених до тюрми в Бердичеві. Чудом врятувалась із розбомбленої німцями тюрми і включилась у боротьбу з німецьким окупантом. Арештована німцями в 1942 році, померла від гестапівських тортур, маючи 25 літ.

У 2000 році одну із вулиць у м. Броди названо її іменем. 

28 грудня 1948 року в бою з енкаведистами загинула Богдана Світлик, по чоловікові Литвинко, активна учасниця визвольних змагань і талановита письменниця. Мала псевда "Світлана", "Доля", "Ясна" та літературний псевдонім Марійка Дмитренко. 

Була членом ОУН, провідницею жіночої сітки. У березні 1939 року була заарештована польською поліцією, перебувала в тюрмі "Бригідки", з початком війни звільнилась. Від 1940 р. – в підпіллі. В 1941 році одружилась з Зеноном Литвинком, котрий загинув від куль НКВД в 1944 р. Стала членом редакцій підпільних газет "Самостійність", "Ідея і Чин" та видань Осередку пропаганди ОУН. Писала художні твори під псевдонімом Марійки Дмитренко. Працювала в криївці біля с. Либохори Сколівського р-ну. 28 грудня 1948 року криївка була оточена спецгрупою НКВД. Відступаючи й відстрілюючись, Богдана вбила одного офіцера, останню кулю залишила собі. Мала 30 літ. Її тіло забрали енкаведисти, де закопали – невідомо. Богдана Світлик посмертно нагороджена “Бронзовим Хрестом Заслуги”. 

Такими є ті, кого згадуємо наприкінці грудня, вони – типові представники численної когорти самовідданих синів і дочок українського народу, для яких найвищою цінністю й мрією було щастя всієї України, передусім її воля. 

Від різних окупантів гинули, але всі посвятили життя Україні.

Їх маємо пам'ятати, за них маємо молитися, їх маємо наслідувати. Просімо в Господа Бога і собі ласки бути такими гідними та повними любові до Вітчизни й рідного народу.

***

Наприкінці року, що минув, Львівська Ліга Українських Жінок спільно з Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" провели вечір пам'яті Галини Дидик з нагоди 40-річчя відходу її в Небесний Світ.

Маємо згадати, якою була ця Героїня, яким був її чин.

Галина Дидик була родом з Тернопільщини, донька колишнього воїна Української Галицької Армії, а згодом дуже активного у громадському житті Томи Дидика.

Навчалася в Бережанській гімназії та Учительському семінарі, була активною у "Пласті" та "Просвіті". Отримавши фах вчителя, не могла отримати від польської влади офіційної посади вчителя, працювала як приватна вчителька-вихователька в родині священика Пата. 

Також була активною членкинею Союзу Українок, вела різні курси та проводила просвітницьку роботу, працювала в системі "Кооперативів".

Таким чином, довоєнний період свого життя Галина Дидик присвятила соціально-громадській праці в українських просвітницьких товариствах, служінню українському народу, який терпів польське гноблення. 

Коли на західноукраїнські землі прийшла совєтська влада, "визволителі" арештували її, звинувачуючи у зв'язку з підпільною ОУН і націоналістичній пропаганді серед співробітників бережанського "Рибсоюзу", але за відсутністю доказів її відпустили в травні 1940 року. Однак залишатися в рідних краях, де її діяльність була багатьом відома, стало небезпечно, і вона переїхала до Львова. Працювала секретаркою в обласній дитячій бібліотеці, одночасно навчалася на курсах медичних сестер. 

Болюче враження зробило на Галину побачене у львівських тюрмах в кінці червня 1941 року, коли на власні очі побачила гори трупів, у жахливий спосіб помордованих чекістами, що відступали перед приходом німців. 

Прагнучи долучитися до визвольних стремлінь українців, Галина Дидик встановила контакт з Миколою Лебедем ("Рубаном"), який у той час займав пост урядового провідника ОУН та виступав головним організатором протинацистського руху опору. Познайомилася з такими провідними членами ОУН, як Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Григорій Ґоляш та інші. 

Наприкінці 1942 року мешканням Галини зацікавилось гестапо, яке здійснювало арешти членів ОУН, у її відсутність провело на квартирі обшук. Тому вона покинула Львів і переїхала до м. Залізці Тернопільської обл., там влаштувалася вчителькою в місцевій сільськогосподарській школі. 

У березні 1944 року Галина Дидик отримала пропозицію провідника Тернопільського обласного проводу ОУН "Данила" працювати в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста, очолити УЧХ Тернопільської області. Також їй рекомендувалося одночасно проводити виховні бесіди на націоналістичні теми.

Вона організовувала курси для санітарок у різних селах Тернопільщини, курси в Тростянецькому лісі, на яких були присутні представники сотень УПА, розміщених на території Бережанського окружного проводу ОУН. Восени 1944 року за дорученням Катерини Зарицької Г. Дидик організувала курси для лікарів УЧХ. Під безпосереднім керівництвом Галини Дидик було зорганізовано ряд підпільних лікарень у різних районах Тернопільської обл. та в Тростянецькому лісі. 

За самовіддану працю на чолі підпільного Червоного Хреста Тернопільського обласного проводу Президія УГВР нагородила Галину Дидик Бронзовим Хрестом Заслуги.

У 1945 році Галина Дидик разом із Катериною Зарицькою були направлені в особисте розпорядження Романа Шухевича, стали його зв'язковими та довіреними особами для виконання важливих організаційних завдань і особистих доручень.

Протягом п’яти років Галині Дидик вдалося організувати цілий ряд підпільних "хат", які використовувалися як місця зустрічей та обміну інформацією. При цьому вона успішно організовувала схрони для Романа Шухевича в селах на Тернопільщині та у Львові і в навколишніх селах.

Весною 1947 року Роман Шухевич нагородив її Срібним Хрестом Заслуги і сам оголосив про це у спеціальному наказі на урочистих зборах у Бібрицькому лісі. 

Роман Шухевич доручав Галині приглянути за Юрком Шухевичем, якому вдалося втекти з дитячого будинку для дітей "ворогів народу", і влаштувати його в надійних людей. Але Юрко прагнув викрасти з дитбудинку малу сестричку Марійку, і в березні 1948 року Галина з дозволу Шухевича поїхала разом з Юрієм в м. Сталіно, щоб розшукати там шестирічну доньку Романа Шухевича. Однак, ця поїздка закінчилася невдачею, п'ятнадцятирічного Юрка заарештували, і Галині довелось повернутися до Львова з такими невтішними новинами. 

Вельми успішною і подиву гідною була організація Галиною Дидик двох поїздок Романа Шухевича на лікування до Одеси влітку 1948 і 1949 років. Галині вдалося здобути так звані "курсівки" до санаторію "Лермонтовський" на імена учителів з Галичини. Їздили разом, в Одесі Романові Шухевичу вдалося здійснити комплекс лікувальних заходів. 

На останньому місці перебування головнокомандувача УПА Романа Шухевича в селі Білогорща біля Львова Галина Дидик була при ньому. За фіктивними документами на ім’я Антоніни Кулик, вона легально замешкала в помешканні вчительки Анни Конюшик як її хатня робітниця. Для Шухевича було зроблено криївку, де можна було сховатися, коли до хати хтось заходив. Там Провідник перебув майже півтора року. Галина дбала за придбання продуктів харчування, слідкувала за станом здоров'я Провідника, при потребі сама робила уколи, масажі, добувала необхідні ліки тощо. Не раз, виконуючи доручення Шухевича, виїжджала в різні міста України.

5 березня 1950 року будинок у Білогорщі був оточений численними енкаведистами. У результаті проведеної енкаведистами операції Роман Шухевич геройськи загинув, вбивши одного ворога, а Галину Дидик, яка прийняла отруту й знепритомніла, реанімували, щоб мати живою для допитів, тому за її життя боролися лікарі.

І почалися неймовірні катування жінки, яка не могла ні їжі ковтати, ні води пити, не могла не лише ходити, а й рухатись. Її носили на ношах, вводили їй їжу через трубку. Коли критичний стан трохи відступив, "до роботи" приступили кати-енкаведисти. Спочатку Галину не били, а тільки лякали, сподівалися, що, будучи в такому тяжкому стані, вона все розповість. Коли не помогли ні просьби, ні обіцянки, ні залякування, ні листи нібито від Шухевича, в яких він писав, що все пропало і треба думати про життя, почалися тортури. 

Неймовірно боляче читати спогади Галини Дидик про ті катування, які здійснювали звироднілі нелюди. Адже били її, лежачу на ношах, ставили носилки на двох табуретках і з садистською насолодою лупили немічну жінку гумовим шлангом із металічними вставками, від ударів тріскала шкіра, бризкала кров, що викликало регіт нелюдів… Коли мліла, відливали водою і далі били…

Допитували Галину Дидик звичайні слідчі і поважні чини, в тому числі приїжджі з Києва й Москви. Підраховано, що вона витримала 129 допитів, часто тривалістю 15–16 годин, часто з цих допитів приносили її непритомною. 

31 жовтня 1951 року "тройка ОСО" при МДБ СРСР заочно засудила Галину Дидик на 25 років концтаборів. Її етапували до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом перевели до Владімірської в'язниці, що була відома своїм надсуворим режимом. Там Галина зустріла своїх подруг по підпільній роботі, інших зв'язкових Романа Шухевича: Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків, Дарію Гусяк. 

***

Вельми символічно й щемливо було згадувати цю Героїню в тих мурах, де їй довелося зазнати жорстокого катування, неймовірних страждань. До сліз розчулювали слова, які під дзвін церковних дзвонів, із запаленою лампадкою в руках, зворушливо промовляла членкиня ЛУЖ Любов Шумська: 

Ввійдіть у храм сей потихеньку,

Замкніть побожністю уста:

Тут били вашу рідну неньку!.. 

Ідіть же тихо, помаленьку, 

Як потаємці, до Христа.

Тут ще в збентеженій уяві 

Лунає смертний стогін — гук. 

Тут били нашу рідну неньку!.. 

Ввійдіть же, праві і неправі, 

В народний храм великих мук.

Відомий львівський душпастир, патріот і громадський діяч о. Зиновій Хоркавий провів спільну молитву за душу української героїні-мучениці та поблагословив присутніх на вшанування її пам'яті.

Завідувачка експозиційного відділу музею "Тюрма на Лонцького" Вікторія Садова задушевно повела присутніх стежками життя й боротьби Галини Дидик. Детально описувала її діяння, її подвиг, що викликало у присутніх щире співпережиття.

Завідувачка наукового відділу НММ "Тюрма на Лонцького" Ольга Зброжко зачитувала фрагменти спогадів Галини Дидик  та деякі документи з її кримінальної справи. 

Також ведуча продемонструвала фрагменти відео із спогадами Дарії Гусяк, бойової посестри та довголітньої однокамерниці Галини Дидик. Прикрасили урочистий захід і уривки з художнього фільму "Нескорений", в якому художньо увічнено боротьбу Романа Шухевича та його зв'язкових.

Світлини робила Олександра Чура.

***

Змістовним і зворушливим був цей захід. Але… 

Прикро було, що дуже мало присутніх було на ньому, хоч запрошених було багато. Воістину: "багато запрошених та мало вибраних". Про таке читаємо в "Євангелії" і, на жаль, щораз частіше таке спостерігаємо в нашому сьогоднішньому житті.

Вболіваємо над теперішніми проблемами й нарікаємо на різні негаразди, яких стає все більше – і не знаходимо ні часу, ні задуми, ні бажання згадати тих, хто мав багато важчі терпіння, але думав не про власні інтереси, власний достаток і комфорт, а про долю України. Численні попередники посвятили своє життя Україні, виборюванню волі для неї… Бог прийняв їхні жертви, дарував Україні Незалежність. 

А ми?  Прагнемо лише чогось для себе, щось критикуємо і не знаходимо часу згадати, вшанувати Українських Героїв…

І сповняється давня народна мудрість: як шануємо минуле, таке отримуємо майбутнє. Так, як шануємо минуле й героїв, таке матимемо сьогодення й майбуття і таких провідників народу! Тож чому нарікаємо?..