Як швидко забуваємо ми своє коріння...
... І як швидко піддаємося спокусі легко відсторонитися від усього свого рідного та близького. Роздуми М. Окари з Москви (див. «День» №56 від 27.03.08) саме такого роду. Ось мені дуже хочеться спитати його: творчо реалізуватися справжньому журналістові (в повному сенсі цього слова) можна скрізь, всюди і завжди чи лише у цілком певному місці, часі та назавжди? Наприклад, запорожці (а в Андрія М. Окари запорізьке коріння, все ж таки, є...) завжди ж були великими ентузіастами і подвижниками, передусім, саме своєї співдружності — товариства. І України — як своєї духовної батьківщини (тому вони так швидко колись підтримали Б. Хмельницького та І. Мазепу). Ось чому їх просто неможливо було ніколи перемогти. Вони просто знову і знову йшли на нові місця. Але й там (на цих нових місцях) вони знову й знову відроджували й відбудовували свою Січ-мати. Саме цим своїм духом українського товариства вони були сильні скрізь і в усякі часи. Тому й наші українські земляцтва — братства були дуже розвинуті в різних країнах, у тому числі й у Росії. Чому ж, зараз цей доволі непоганий журналіст раптом зайнявся абсолютно невластивою йому справою — замість того, щоб у тій же Москві сприяти розвитку та збереженню всього істинно українського, чомусь перейнявся навчанням української інтелігенції, та ще в іншій державі? І те, що описав не цілком досить осмислив... До відома мого земляка, Андрія М. Окари. Насправді завжди існувала, існує й існуватиме Україна Велика і Україна Мала! А ось що під цим мається на увазі, постарайтеся здогадатися самі. Чи вам подобається вічно перебувати у великоросійській-малоросійській системі координат?
