Як змінити ситуацію в місцевому самоврядуванні
Декілька коментарів до статті Володимира Бойка «Ми, за фактом, неповносправні...» («День» №74 від 26 квітня 2012 року)
Питання наповнення місцевого самоврядування в Україні реальним змістом уже давно перезріло. Наразі те, що роблять у цій царині, нагадує або імітацію бурхливої діяльності радянського зразка, або фрагментарні новації, здебільшого без ретельного стратегічного планування й розрахунків майбутніх позитивів і негативів від запровадження таких новацій.
Зрештою, чого дивуватися, якщо 2002 року, коли ухвалювали на той час досить сучасний своїми нормами Бюджетний кодекс, частка доходів місцевих бюджетів, які залишалися на користь громади, становила приблизно 40—41%.
І це при тому, що на всіх нарадах у ВРУ, у КМУ впродовж останніх десятьох років постійно декларували «епохальні» завдання: 1) децентралізацію державного управління (наближення адміністративних послуг до громадян); 2) право громад усі податки і збори, які збирають на місцевому рівні, використовувати на потреби цих громад.
Але нині знищують навіть ті мізерні здобутки. Погляньмо, до чого призвела так звана оптимізація закладів середньої освіти, яку здійснювали з «благородною» метою зменшити навантаження на місцеві бюджети, особливо в сільській місцевості. Все просто: у тих невеликих сіл, які до того внаслідок таких «реформ» уже були позбавлені бібліотек, книгарень, клубів (кінотеатрів), що «успішно» перепрофілювали на «генделики» чи зруйнували, тепер забрали останній «якір», завдяки якому такі села ще трималися на плаву, — середні школи.
Такі ж «відрадні здобутки» спостерігаємо під час реалізації експерименту з реформування системи надання медичних послуг у так званих пілотних областях, що супроводжується постійними акціями громадян. Люди й до того не були в захваті від стану місцевої медицини, але тепер прохають, щоб вона хоча б була. Бо, виявляється, реформуванням назвали ліквідацію сільської амбулаторії чи лікарні, яка обслуговувала від п’яти до десяти навколишніх сіл.
Отже, тепер людям, котрі наважаться занедужати після таких «реформ», а це здебільшого пенсіонери, яким далеко за 50 і які становлять від 50 до 80% населення таких сіл, замість 15—20 кілометрів, треба долати 30, а то й 60, щоб дістати первинну медичну допомогу. Я вже мовчу про складні випадки, які потребують невідкладної допомоги чи хірургічного втручання.
Поряд із цими соціальними й культурними викликами перед сільськими громадами постає ще один, розв’язання якого в найближчому майбутньому може призвести до екологічної катастрофи всієї України.
Ідеться про відсутність централізованого збору й утилізації сміття та інших відходів життєдіяльності людини, що неможливо вирішити на рівні місцевого самоврядування за браком відповідних адміністративних, а тим більше фінансових ресурсів.
А це вимагає побудови сучасних сміттєпереробних заводів, що, як і виділення земельних ділянок під їхнє будівництво, можна здійснити тільки спільними зусиллями центральної законодавчої та виконавчої влад разом із органами місцевого самоврядування. Щоб зрозуміти масштаби потенційної небезпеки в тій же Чернігівській області, досить виїхати за межі Чернігова в напрямку старовинного Любеча — і від розмірів та ароматів місцевого полігону не в одної людини «захопить дух».
Вихід із зачарованого кола постійного безгрошів’я місцевих (сільських і селищних), як зрештою і міських, бюджетів убачають у такому варіанті. Тепер ми будемо свідками «небаченої активності» потенційних народних депутатів із їхніми виїздами «в народ». Отже, громади мусять під час зустрічі з кожним кандидатом незалежно від його партійної належності серед інших запитань висувати вимогу про обов’язок такого кандидата в разі його обрання проголосувати зміни до Бюджетного й Податкового кодексів, що гарантували б залишення максимального відсотка податків, які збирають на рівні місцевого бюджету, на потребу відповідної громади з обов’язковою процедурою звітування перед громадою про їхнє використання.
Крім того, має бути внесено зміни до законодавства, які б гарантували сплату частини податків великими підприємствами, зокрема й агрохолдингами, до місцевих бюджетів громад, на землях яких вони провадять свою підприємницьку діяльність, а не тільки за місцем реєстрації їхніх офісів (зазвичай у Києві, інших великих містах або ж в офшорах).
Усі ці вимоги до кандидатів необхідно документувати у вигляді протоколів про наміри й засвідчити підписами представників громади та кандидатів у народні депутати, крім того, бажано оприлюднювати в пресі й доводити до відома якомога більшої кількості громадян, щоб на майбутнє мати можливість контролювати виконання депутатами їхніх передвиборчих обіцянок.
Слід перебороти наявну цинічну практику, яка була вигідна всім депутатам і від влади, і від опозиції, коли сільські й міські обранці з похиленою головою змушені їхати в Київ на поклон до депутатів Бюджетного комітету ВРУ, до чиновників Кабміну й Мінфіну, від «доброї волі» яких залежить, отримає місцевий бюджет «зайву тисячу гривень» чи ні.
