Якщо президентом не стане Євген Марчук?

Ажіотаж, що здійнявся довкола «кегебістського» минулого Євгена Марчука — одного з претендентів на посаду глави держави, — закономірний. Він чи не єдиний із реальних кандидатів, якому, окрім служби в «органах», практично закинути нічого. Наскільки подібні випади можна вважати «політичними аргументами», хай, власне, судять ті, хто називає себе «зрілими політиками». Одначе вибори президента — справа конкретна і сьогочасна, а тому завжди ставить питання альтернативи.

Якщо президентом не стане Євген Марчук, тоді, вочевидь, — Леонід Кучма. Принаймні вітчизняні мас-медіа й нібито незалежні соціологічні інститути майже одностайно рекомендують цю «безальтернативність».

Леонід Кучма — єдиний із претендентів на президентську посаду, оцінювати якого можна за біблійним принципом — не за словами, а за ділами. А тому не важко спрогнозувати, що буде, коли біля керма держави знову опиниться той, хто вже назвав себе «арбітром нації».

Отже, Л. Кучма — президент — це, передусім, подальша реалізація курсу «радикальних економічних реформ» з усіма наслідками, які з цього випливають. А вони, як відомо, не втішні. Головний показник рівня економічного розвитку держави — внутрішній валовий продукт — порівняно з 1990 роком скоротився на 64%, або майже в три рази. Саме на час президентства Л. Кучми темпи його зниження були найбільшими. Про безробіття, «тіньову економіку», хронічні невиплати в соціальній сфері ми знаємо не з газет, а з повсякденного життя.

Леонід Кучма як гарант Конституції не може не нести відповідальності за поступову втрату державного суверенітету. Його «багатовекторна» зовнішня політика спровокувала вступ України в міжпарламентську асамблею держав СНД та ратифікацію на кабальних для України умовах Чорноморських угод. При мовчазній згоді нинішнього Президента в Україні стали можливими збіговиська шовіністів різних мастей, які відкрито закликають до демонтажу української незалежності.

Зате непоказний і на перший погляд не надто амбітний директор «Південмашу» виявився талановитим містифікатором. За допомогою владних важелів, на злиднях і тотальній корупції йому вдалося створити віртуальну державу, де матеріальні нестатки називають «стабілізацією», а соціальне розшарування — «злагодою».

Якої ж долі для держави можна чекати від Л. Кучми? Запитання риторичне. У черзі до найвищого державного п'єдесталу Кучма непоодинокий. Тривалий час амбіції мучать Олександра Мороза. На перший погляд, цей респектабельний соціаліст справляє враження «теж державника» і цим знайшов собі апологетів у середовищі деяких нацдемократів, які називають його «українським Квасьнєвським».

Наскільки таке порівняння коректне, можна зрозуміти, коли за аналогією назвати Квасьнєвського «польським Морозом». Гадаю, що за таке порівняння польський президент, як мінімум, образиться. Йому, палкому прихильнику НАТО, навіть на думку не спаде «пхати» свою державу в якесь СНД. Він ніколи не покладатиме квітів до пам'ятника Леніну. Не ходитиме під червоними прапорами вулицями Варшави й зневажливо не говоритиме про ветеранів-патріотів, як це робить О. Мороз, коли посилає колишніх вояків ОУН та УПА отримувати визнання в бундесвері. Олександр Мороз ніколи не стане Морозенком. Він був і залишається хитрим номенклатурником, голова якого повернута на схід, очі дивляться на захід, а ноги постійно тупцюють на місці. І ніхто вже не знає, що в нього на серці.

Не варто особливо загострювати увагу на інших так званих «лівих» претендентах. І проблема не в їхній лівизні. Усі разом — Симоненко, Вітренко, Ткачено — вони творять доволі колоритний, але для майбутнього держави безперспективний образ. Нафталіновий характер їхніх гасел, заяв і вчинків робить смішною Україну перед сусідами й нічого не важить для майбутнього держави. Малоросійство й хохляцтво не бувають принциповими. Програми та ідеї не допомагають тим, хто постійно шукає допомоги у «старшого брата». Гірко, що вони також «реальні» кандидати, що віддзеркалює рівень стагнації нинішнього режиму та національну свідомість суспільства.

На маргінесі можна залишити решту пошукачів. Якщо вони й репрезентують державницький табір, то лише його внутрішні проблеми й суперечності, що на тлі виборів виглядають жалюгідними. Геннадій Удовенко і Юрій Костенко — продукт партійного розколу. Іван Білас — політичного гетто. Василь Онопенко — власної самозакоханості. Хто ще?

...Колесо знову повертається до Євгена Марчука, генерала, вольової людини з великим життєвим досвідом, який для одних — емоції, пов'язані з рефлексами, для інших — запорука рішучості в наведенні в державі елементарного порядку.

Можна скільки завгодно дорікати Євгенові Марчуку причетністю до КГБ—СБУ, та всі «звинувачення» розбиваються суворою дійсністю: якщо президентом України не стане Євген Марчук, Кучма її погубить.

Богдан ЧЕРВАК, Київ