«З великим скрипом, як на возах, але їдемо в Європу»

Наталія ЛОБАЧ, арт-консультант та куратор культурних проектів:

— Важливе для мене зараз — це проект «Історичні локації». Це і особисте, і колективне, і суспільне. Великий партисипаційний експеримент, де ми намагаємося дати містянам відчуття, що історія і культура належать їм. Що вона твориться не десь на спеціально відведеній території, спеціально навченими людьми, а твориться ними у власних дворах, на своїх вулицях. Ми привозимо великі виставки просто неба, робимо лекції, екскурсії прямо у дворах. Ми створюємо простори для культурної комунікації — і ці простори справді змінюють реальність. Це не простий процес, але дуже дієвий і дуже добрий.

Погане для мене — «вишиватництво». На всіх рівнях. Концепт радянської України, де зовнішні ознаки України присутні — мова, одяг, декларування державності, а по суті — це радянська система, де аби нічого не змінювалось. Я це відчуваю у, так би мовити, державній культурі, де люди у вишиванках і з правильною українською мовою, свідомістю своєю продовжують жити у СРСР. Влаштовують фестивалі й конкурси, які ніколи не запам’ятаєш, безкінечні дзвони-сопілочкі-брили-водограї, організовують марші проти рівності, проти розвитку і проти будь-яких змін. Це велика суспільна біда.

Надія МОРОЗ, волонтер 55-ї артбригади:

— Добре те, що наше місто не стало «ЗНР», що є  люди з позицією, які можуть переважити запорізьку «вату» та сепаратистів. Думаю, Запоріжжя завдяки цим людям завжди буде українським. Видимих змін у місті поки що не бачу — дороги ремонтують, але ж їх завжди ремонтують, хочеться більш глобальних зрушень. Для мене негативними процесами є візити в місто таких людей як Наталія Королевська, перед цим приїжджав Василь Волга — голова «Союзу лівих сил», сепаратисти з Мелітополя. Це люди, які дестабілізують обстановку. Україна зараз на переломі — вона бореться з агресором, і грати на емоціях людей щодо високих тарифів — примітивно. Ось ці особи — привіт не з учорашнього дня, а з позавчорашнього, — думають, що можуть ще щось повернути.

Радує, що повертаються бійці з АТО із зовсім іншими думками. Зміна за два роки відбулася в самих головах хлопців — особливо в тих, які були мобілізовані не добровільно. Мобілізовані спершу не розуміли, нащо вони там, а зараз залишаються на контракт і знають, що захищають свою Батьківщину. Така трансформація свідомості, народження патріотизму й справжня віра в перемогу — це я як волонтер бачу. Я не песиміст, намагаюся не зациклюватися на недобрих змінах. Нарешті світ бачить різницю між Росією й Україною. З великим скрипом, як на возах, але їдемо в Європу. Я бачу добрий знак у тому, що моя тезка, Надія Савченко, повернулася додому. Не завжди підтримую кадрові призначення в країні, на мою думку, могли би бути й інші люди. Проте я не з тих, хто критикує владу. Я її обирала, а якщо з чимось не згодна, волію не критикувати, а допомагати. Що зараз можу зробити — це допомагати армії. Як волонтеру, мені приємно, що нарешті хлопці не просять елементарних речей — шкарпетки, берці, балаклави чи форму. Тепер ми зайнялися тільки справді необхідним для перемоги. Наприклад, шиємо чохли для протитанкових гармат й відвозимо на фронт, зараз у нас замовили артилерійські круги.

Олексій ДОБРЯКОВ, активіст велоруху:

— У Запоріжжі практично нічого не змінюється, особливо із велосипедною інфраструктурою, якої тут просто не існує. Єдине: міськрада прийняла рішення, що при реконструкції вулиць передбачаються велодоріжки. Але це виглядає смішно, бо зараз провадиться реконструкція дороги в одному із мікрорайонів міста, яка веде на Дніпропетровськ, — і там вони роблять велодоріжку. Навіщо і для кого вона там буде — не зрозуміло взагалі. Але, якщо будуть робити реконструкції інших доріг, то це плюс, бо велодоріжки вже передбачені. З того, що змінилося, — це нова влада можливо, в нас, громадських активістів, буде можливість просувати свої проекти.

Анастасія КОСОДIЙ, куратор проекту «Запорізька нова драма»:

— За кілька останніх тижнів для мене найпозитивнішим було відвідування майстер-класу для драматургів, режисерів та акторів у Львові «Мапи страху/мапи ідентичності». Як на мене, це була фантастична подія, коли режисери, драматурги та актори могли попрацювати разом — це люди, які не знали один одного. Ми зробили етюд, який представили у театрі Курбаса, — це неймовірний досвід. Окрім того, там були й інші проекти, підготовані іншими драматургами, режисерами та акторами. Думаю, далі ці проекти розвиватимуться в окремі вистави та перфоманси — для українського театру це дуже важливо, оскільки в нас мало комфортного простору, де могли би просто зустрітися люди, які займаються театром, й зробити проект, не відволікаючись на фінансові проблеми, проблеми місця і так далі. Продовження проекту очікується в Харкові.

Щодо негативних тенденцій — помітила на останньому дзвонику в школах якусь таку навалу вишиванок, їх було дуже багато: усі батьки, діти, родичі були у вишиванках. Якщо чесно, мене і моїх друзів це змусило поглянути на такі речі по-іншому, оскільки така тенденція «вишиватництва» трохи напружує. Мені б хотілося бачити Україну модерновою, не зацикленою на атрибутах. Сумно за Запоріжжя, оскільки тут відсутня культурна журналістика, хотілося б мати кілька видань культурної тематики з якісними матеріалами та авторами — будемо намагатися їх створювати. З позитивного — погода гарна. Насправді, за останній рік у місті з’явилося багато культурних ініціатив, до нас почали приїздити сучасні письменники, тому можна спокійно складати на тиждень графік культурних подій, куди можна піти — це те, чого не було у місті роки три тому. До Майдану з цим було набагато гірше.