За чистоту телепростору треба боротися
Іноді переглядав п’ятничні телешоу, які проводить С. Шустер, Кисельов чи Куликов, але, знайшовши в програмі щось цікавіше, спокійно перемикаю, адже я впевнений, що нічого не втрачу, бо прочитаю в «Дні» аналітичну статтю І. Лосєва. І цього достатньо. Проте після кількох фрагментарних вмикань телевізора переконався, що за чистоту телепростору треба боротися всій українській громадськості. Бо в якій ще країні під прикриттям демократії чи свободи слова запрошують патентованого українофоба, який спеціалізується на знущаннях над історичною пам’яттю? Невже в Росії дозволили б так глумитися над їхнім Пушкіним, в Польщі — над Міцкевичем чи в Угорщині — над Петефі? А, вибачте, український телеекран надає цьому «історику» перше слово та найбільше ефірного часу... Пора честь знати.
Ніколи не забувають запросити на шоу такого «авторитета», як Інна Богословська. Мене шокувала відповідь «освіченої українки» у Франції, яка нічого кращого не могла відповісти обивателю на запитання, що таке Україна, як: «М. Булгаков та К. Малевич!» Як для обивателя, то простіше було б назвати Чорнобиль, голодомор-геноцид, Розстріляне Відродження (про духовний геноцид, що продовжується, могла б і «забути»). Можна досягти пізнавального ефекту, згадавши братів Кличків, футболістів — О. Блохіна, І. Бєланова, А. Шевченка, О. Заварова.
Від юриста та харків’янки варто було б чекати чогось елементарно відомого та дотичного до Франції — зі сфери історії, культури чи права. А названі «ерудиткою» імена вкрай невдалі. Бо на Малевича — як свого представника в мистецтві — можуть претендувати також білоруси, поляки та росіяни. А харків’янка чомусь забула про своїх славетних земляків І. Рєпіна та М. Башкирцеву. Про них можна сперечатися хіба що з росіянами.
Що ж до М. Булгакова, то, взявши за основу місце народження, варто було б назвати й віддаленішого в часі великого російського поета М. Некрасова та більш справжніх етнічних українців — недавніх ювілярів М. Гоголя й А. Чехова, а також В. Короленка, українськість яких відчувається і в їхній творчості. Гріх забувати вельможній харків’янці й про вихованку харківського приватного пансіону Марко Вовчок, її повість «Маруся», перекладена французькою мовою (та й іншими мовами теж), отримала нагороду французької академії, її рекомендувало Міністерство освіти для шкільних бібліотек.
Великий французький письменник В. Гюго був головою Європейського об’єднання письменників, на зібранні якого цьогорічний ювіляр М. Драгоманов вручив своє повідомлення про стан забороненої в Російській імперії української літератури. Про заборонених колись і тому недостатньо відомих світові справжніх українських письменників треба говорити й рядовим французам.
Тісно перепліталися взаємні зацікавлення французьких математиків та великого українського математика М. Остроградського, до речі, вихованця Харківського університету.
А починати список відомих українців у Франції треба з їхньої королеви Анни Руської, яка вирізнялася освіченістю на тлі неписьменного короля Генріха, — це було б дуже показово. Харківському правнику треба було б знати та нагадати французам, що назва провідного летовища під Парижем «Орлі» походить від прізвища українського гетьмана — автора української Конституції Пилипа Орлика, що кращим танцівником та балетмейстером Франції минулого століття був українець С. Лифар, завдяки якому балет цієї країни вийшов на передові рубежі у світі. Не варто забувати про славетного скульптора Архипенка, музиканта Горовіца.
Якщо всіх цих елементарних речей правник-харків’янка, завсідник телешоу не знає, то навіщо їздить у Париж — показуватися на екран та хизуватися своїм невіглаством спочатку перед французькою, а згодом і українською публікою?
