Захист по безробіттю – як захист соціальної несправедливості

Добрий день, шановна редакціє газети «День»!

Пишу вам під враженням статті у №12 «Держава має захищати населення, а не виробництво» Валерія Мариніна. Перелік негараздів, які бачить автор, можна було б доповнити. Але особливо, на мій погляд, заслуговує на увагу твердження автора про необхідність зростання конкурентоспроможності українського виробництва, «запровадження цієї стратегії найсильніше вдарить по зайнятим на підприємствах, які не здатні ефективно працювати в конкурентному середовищі. Такі робітники, їх сім’ї мають бути захищені... системою соціального захисту, що значно економічніше, ніж підтримувати збиткові підприємства».

Працюючи на одному з підприємств харчової промисловості, я замислююсь, чому не зростають обсяги продукції, не зростає заробітна платня? Висновок очевидний: в українського споживача дуже низька купівельна спроможність. Якщо вважати аксіомою ту обставину, що стимулювати виробництво може попит, то дозволю собі проаналізувати структуру попиту на нашу продукцію (до речі, відмінної якості).

У мене сім’я з чотирьох осіб, і разом з дружиною ми отримуємо 400 грн. на місяць. Отже, відповідно до прибутків середньостатистична родина може дозволити собі вживати, скажімо, якісні ковбасні вироби тільки у вихідні дні за умови, що зарплатня йде в основному на харчування. За умов фактичного (явного, прихованого, невиплат зарплатні вчасно) безробіття багато сімей тільки мріють про витрачання на харчування 300 грн. на місяць, а значить, і не можуть бути потенційними покупцями нашої продукції. Не збільшується зі зрозумілих причин і кількість тих споживачів, хто ні в чому собі не відмовляє. Звідки ж тоді взятися попиту? Статистика свідчить: попит неухильно скорочується. Українська статистика часто наводить цифри прихованих на руках у населення валютних коштів. Може, кошти і грандіозні, але варто подумати, у кого ці кошти зосереджені і який до них стосунок має пересічний, масовий споживач? Я думаю, що вказані кошти перебувають у руках тих споживачів, які повністю задовольняють свої потреби в харчових продуктах, а значить, їхній попит залишиться сталим. Таким чином, питання про збільшення попиту залишається відкритим і нерозв’язаним. На мій погляд, подальше просування України в ринкових вiдносинах гальмується невирішеністю моральної проблеми — проблеми мінімального соціального забезпечення. Але система соціального захисту передбачає, що скорочені адміністрацією підприємств та установ працівники отримують допомогу протягом одного року і приблизно в розмірі 60% зарплатні. А ті, хто звільняються «за власним бажанням» (як правило, у відповідь на тривалу невиплату зарплат і неможливість прогодувати родину) не отримують, по суті, нічого, крім перспективи реєстрації в центрі зайнятості. Таку систему соціального захисту по безробіттю можна назвати системою захисту соціальної несправедливості.

Я думаю, що система захисту повинна бути іншою. У першу чергу гарантувати громадянам нашої держави право на життя у випадку тимчасової або постійної непрацездатності. Грошову допомогу в цих випадках треба уніфікувати (відмінити диференціацію за займаними посадами, минулими виплатами і под.), прив’язуючи її розмір до мінімального розрахункового рівня.

Запровадження такого принципу, крім засвідчення поваги до людини, індивідууму, дозволить вирішити ряд фундаментальних проблем. Провести неупереджений аналіз кадрового складу наших підприємств, установ, відомств на предмет їх розумної достатності та відповідності кваліфікаційним вимогам. Завдяки гнучкій кадровій політиці вдосконалити механізм управління від підприємств до держуправління. Не секрет, що означені проблеми було загнано вглиб, а не вирішено після того, як їх було поставлено ще на початку перебудови 1985 року. Кожен громадянин нашої держави матиме потенційну можливість змінити роботу, досягти професійного росту згідно зі своїми здібностями, оскільки об’єктивно звільнення з роботи перестане бути фатальним (як часто трапляється зараз).

Важко переоцінити значення подібного нововведення на величину мінімальної вартості робочої години. У пошуках роботи наші співвітчизники часто погоджуються на аморально низькі умови оплати праці. Відповідне й ставлення з боку працедавців до них.

Насамкінець насмілюся сказати, що в реформуванні економіки, на мій погляд, повинні бути інші акценти, ніж зараз. Проблему платежів за спожиті ресурси живими грошима безуспішно вирішував і попередній уряд. Стартові умови для здійснення ефективних реформ погіршилися. Єдиною перевагою бідної держави перед жируючими, незадіяними у виробництво капіталами є можливість кредитування пріоритетних напрямків розвитку Національним банком. Одним із таких напрямків є рішуче пожвавлення попиту шляхом соціальних виплат і відмова від кредитування державою промисловості. Страшна не інфляція сама по собі, а ситуація, коли інфляція випереджає реальні доходи на душу населення пересічного громадянина. Здається, так кажуть деякі економісти.

В.В. МАЙБОРОДА, депутат Черкаської міської ради