«Завдячую долі, яка познайомила мене з донецькими інтелектуалами...»

Хочу на прикладах декількох знакових постатей нашої історії, які, попри утиски й загрози з боку окупантів, зуміли донести до широкого кола українців свої патріотичні почуття, свою вірність ідеям націоналізму.

Отже, 1960-ті. Разом з родиною я проживаю в Донецьку, де зібралося потужне коло шестидесятників.

Це були письменники Володимир Міщенко, який навчався в педагогічному інституті разом з Василем Стусом, а потім дружив із ним. Там була уродженка Львова, вислана за націоналізм у Донецьк, Галина Гордасевич, Василь Захарченко, Євген Летюк, Григорій Кри та інші сміливці духу. До цих людей був близький Іван Принцевський, доцент університету.

А над усіма цими шестидесятниками височіла велична постать доцента медінституту Івана Степановича Сука, котрого я знав ще зі студентських років у Києві.

Іван Степанович народився 1922 року в Решетилівці Полтавської області. Розповідав мені, що 1943 року його мобілізував військово-польовий військкомат і ненавченого, необмундированого, неозброєного разом із тисячами таких, як він сам, кинув на німецькі кулемети. Іван бачив гори трупів молодих хлопців, які лежали у своїх чорних домашніх сорочках.

Як писав згодом Павло Загребельний, із людей того покоління вижив один з п’ятдесяти, Іван і став отим «щасливчиком», якому судилось прожити нелегке життя в умовах московської окупації.

У травні 1965 року я отримав відрядження до Києва, Іван Степанович дав мені рекомендаційного листа до Івана Макаровича Гончара, і за декілька днів я був у будівлі Митця.

Вразила велика кількість старовинних ікон у будинку, рушників, вишиванок та писанок, а на подвір’ї — скульптури гетьманів та діячів України. У будинку були декілька студентів київських вишів, тут же був тоді ще малолітній Петрусь, нині директор музею Івана Гончара.

Прочитавши листа від Івана Степановича, Митець привітно посміхнувся і сказав мені: «От спробуй знайти козацьку шаблю, якої ще немає в моєму зібранні, і я зроблю з тебе скульптурний портрет».

Шаблі я, звичайно, не знайшов, отже і портрета не отримав.

Далі Іван Макарович поцікавився, яке моє прізвище.

— Васильченко, — відповів я.

— Козацьке прізвище, — сказав великий художник, — і далі продовжував:

— Був я свідком, як 1932-го помирав знаний наш письменник Степан Васильченко.

— Оце якби я поїв українського сала, то, мабуть, видужав би, — казав він.

Сала не знайшлося, і 11 серпня 1932 року письменник помер голодною смертю.

Був на грані смерті й інший письменник — Максим Рильський, який був заарештований окупаційною бандою і деякий час перебував під слідством.

Слід відзначити, що грозові хмари арешту нависали над головою Рильського аж до 1953 року, доки помер Й.Сталін.

Пізніше дочка Сталіна Світлана Алілуєва скаже, що в її батька вселився сатана, і все, що сталося в тій країні, яка звалася СРСР, за часів правління її батька, йшло від сатани.

— Так-от, щоб вижити, — розповідав Іван Макарович, — Максим Рильський влаштувався на роботу вантажником цегляного заводу в Києві та, отримуючи на харчі соєві битки, таким чином вижив.

— Далі Рильського заарештував Хрущов, а пізніше інший поет Володимир Сосюра скаже: — Хотіли розстріляти мене, але Хрущов не дозволив.

А що ж Іван Степанович та інші шестидесятники в Донецьку? 1970 року там, як і по всій Україні, почалися арешти патріотично налаштованих українців.

Поет Євген Летюк «раптово» помер; знайшли повішеним на балконі своєї квартири доцента Донецького університету Івана Принцевського; Володимира Міщенка, який працював редактором часопису «Донбас», звільнили з роботи і потім ще довго комуністична влада не давала йому спокою; заарештували й кинули за ґрати Василя Захарченка, зазнала негараздів Галина Гордасевич.

У числі перших «взяли» і Івана Степановича.

Як згодом, уже після звільнення, мені розповідав сам Іван, йому пощастило на людей, з якими він мав справу в неволі.

Справу його вів майор КДБ, за національністю грек, а греки, які масово населяли причорноморські степи, також зазнали репресій з боку комуністичної влади, як і інші народи, крім «великого русского».

— Иван Степанович, — казав майор. — Защищать вас некому, но я вынужден задать вам ряд вопросов, от правильности ответов на которые во многом может зависеть ваша судьба. Так что не торопитесь с ответами, можете спокойно все обдумать, а завтра или послезавтра, как вам будет угодно, дадите ответы на заданные вопросы.

— А далі було ще цікавіше, — розповідав Іван. Його кинули в камеру до кримінальних злочинців, а в тих був свій кодекс честі.

— Ребята, — сказав лідер тих кримінальників, — профессор попался ни за что, и мы будем его беречь.

— І далі, — розповідав Іван, — коли я хворів, вони відробляли мою норму та віддавали свою «пайку», аби я видужував. І тим, що я в тих умовах вижив, я завдячую отим людям, — закінчив свою розповідь Іван.

Повертаючись подумки до тих подій, я завдячую її величності ДОЛІ, яка звела мене з групою донецьких інтелектуалів, людей надзвичайно високої національної свідомості й патріотизму, а через них з Іваном Макаровичем Гончаром.

Необхідно додати, що донецький край виростив багатьох людей, які стали духовними поводирями нації. Згадаємо хоча б Володимира Сосюру або нашого сучасника Івана Дзюбу. Заслуговують на повагу студенти Донецького університету, які вшановують пам’ять Василя Стуса, батьки, які обстоюють право вчити своїх дітей в українських школах та й просто трудівники — шахтарі цього краю.

Тому, коли без всякої іронії ми кажемо СПАСИБІ жителям Донбасу, — це означає наше розуміння того, що на відміну від відомих «донецьких» є інші донецькі, для яких у ці складні часи існує непохитне правило: «Схід і Захід разом».